Абір Мухерджі. Дим і попіл

Десять хвилин по тому, після того як в обличчя мені виплеснули відро води, білявий офіцер, який заговорив до мене на вулиці, провів мене до невиразної будівлі в адміністративній частині форту, затягнув сходами вгору й усадовив на стілець у кабінеті Доусона. У повітрі висів тютюновий дим, і довелося зібратися з останніми силами, щоб знову не вивернуло. Я привітав себе з таким досягненням. Ото була б ганьба заблювати кабінет майора, коли він сам іще не прийшов.

Двері за мною відчинилися. Увійшов Доусон, наказав своєму підлеглому відійти і зайняв місце за своїм столом. На кілька хвилин запала тиша, доки він демонстративно читав друкований аркуш паперу, що лежав на столі. Інтелектуальні ігри, прийомчик із керівництва з проведення допитів. Якщо він хотів мене залякати, це не спрацювало, і не тому, що я теж читав керівництво, а тому, що мені було байдуже.

Нарешті Доусон підняв очі.

— Отже, Віндгеме,— промовив він,— вибачте за те, як вас сюди привезли, але маю до вас кілька питань.

— Вам відомо, що незаконне затримання офіцера поліції є правопорушенням,— констатував я.

Він зміряв мене поглядом і зітхнув.

— Я можу протримати вас тут усю ніч, якщо захочу. Навіть тиждень, як на те пішлося, і всім начхати. Тож, може, триматимете скарги при собі і погодитесь на невеличку співпрацю зі мною?

— Що ви хочете знати?

— Я так розумію, що справу про вбиту медсестру в Рішрі передали вам?

— Новини швидко поширюються,— прокоментував я. Але не таке це й диво. «Відділ Н» усюди має своїх викажчиків. У місті, де людина за сотню рупій охоче переріже горло рідному брату, їхня щедрість приваблювала багатенько сумнівних друзів.— А чому це вас так цікавить?

— Вона служила медсестрою у військовому шпиталі.

— Вона була цивільною.

— Жінка була португалкою,— відрізав він.— Убивство іноземця, навіть мешканця Індії,— наша справа.

— Багато я вам не розповім. Вона поверталася додому з нічної зміни, і хтось випотрошив її, як оселедця.

— Є підозрювані?

Я міг би розповісти про її чоловіка або підозрілого індуса, на вигляд ассамця, якого бачили поблизу, але був не в гуморі йому допомагати.

— Ще ні.

Доусон кивнув, знову переглянув аркуш паперу перед собою.

— Також мені стало відомо, що ви рознюхували щось поблизу опійного притону в Тангрі. Там, де кілька днів тому поліція моралі влаштувала облаву.— Він зробив паузу.— Можете якось це пояснити?

— Не знаю, про що ви.

Він підвів очі.

— Не клейте зі мною дурня, Віндгеме. Ви вже мусите знати, що я такого не схвалюю. Ви були там минулої ночі, розпитували констебля.

Я вилаяв себе. Сказав же Каллаґан, що облаву влаштували за наказом «Відділу Н». Зрозуміло, що вони не спускали очей з цього місця навіть після облави. Я мусив бути більш обачним.

Доусон продовжив:

— Я хочу знати, що ви там робили.

— Це справи поліції,— відповів я.— Вони вас ніяк не стосуються.

Мої слова Доусона не переконали.

— Справа поліції? І всі інші ваші візити в Тангру? Теж справи поліції?

Я намагався зберегти самовладання, але відчув, що обличчя мене видає.

Доусон гірко розреготався.

— Саме так, капітане. Нам усе відомо про вашу паскудну звичку. Я збився рахувати, до скількох притонів ви учащали. Ви навіть знайшли такі, про які ми не підозрювали. Будь ласка, не кажіть, що той, де була облава тієї ночі, був вашим улюбленим. Запитаю вас іще раз. Що ви робили там минулої ночі?

Те, що Доусон дізнався про мою залежність, не мало бути для мене несподіванкою. У глибині душі я здогадувався про це, особливо після того, як на мене напали і мало не вбили біля притону кілька років тому. Я списав усе на параною, але так і не зміг позбутися відчуття, що за цим стоїть «Відділ Н». Та взявся мудрувати, яка брехня була б для нього досить правдоподібною, аби мене звідси випустити. Майор, схоже, неправильно витлумачив моє мовчання.

— Не створюйте проблем, Віндгеме. Нагадую, я маю надзвичайні повноваження і можу протримати вас тут усю ніч і довше, хоча, дивлячись на вас, припускаю, що це не знадобиться. Просто розкажіть мені те, що я хочу знати, і ви вільні. Я навіть організую авто, яке доставить вас за якою завгодно адресою, хоч би який смердючий притон там розташувався.

Я спробував зосередитись, скласти зв’язне речення чи навіть два, але біль в очах був нестерпним. Доусон узяв перо й почав щось писати на бережках документа. Шкрябання вістря по паперу посилювалося в сотню разів, і голос у голові спокусливо зашепотів:

«Чому б не сказати йому правди? Що тобі приховувати?»

Моя сила волі посипалася, як пісок у пісковому годиннику, доки бажання опиратись йому не почало нагадувати упертість. Що більше я міркував, то більш слушним здавалося його прохання. Про вбивство китайця я не розповідав нікому, бо не хотів викривати свою присутність в опійному притоні, але Доусон уже знав про мою залежність. Чи мені зашкодить, якщо я розповім йому все? Зрештою, ми на одному боці. Як він сам сказав, що раніше я зізнаюся, то скоріше виберусь звідси.

— Я там був,— почав я.— В опійному притоні. Тієї ночі, коли влаштували облаву.