Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Як вогонь і крига,— прокоментував я.

— Принести вам чогось випити, Семе? — запропонувала вона.— Стівен п’є бурбон.

— Ні, дякую,— сухо відмовився я.— Я на роботі.

— Тож що привело вас сюди, Семе? — запитала вона, підходячи до шафки з напоями і готуючи, як я здогадувався, коктейль «Рожевий джин».— Ви вже піймали вандалів, які спаплюжили мій дім?

— Я щойно казав містерові Сміту...

— Шмідту,— виправив він.

— Прошу мене вибачити... Містерові Шмідту, що ми саме працюємо над справою. Я зайшов упевнитись, чи все гаразд.

— Усе гаразд, Семе — сказала вона, повертаючись до нас обличчям, і зробила ковток.— Дякую, що думаєте про мене.

— Ви сьогодні кудись їдете? — запитав я.— От тільки візит доведеться перенести. Дороги заблоковані.

— Невже? — здивувався Шмідт.— Що могло статися такої години?

— Черговий протест.

— Невже ці індуси від них не втомилися?

— Вони хочуть здихатися короля Англії,— пояснив я.— Мені здавалося, що американець мусить це оцінити.

Шмідт похитав головою.

— Аж ніяк, якщо це означає, що я пропущу вечерю з міс Ґрант.— Він залпом випив залишки бурбону.— Що ж, Енні,— промовив він.— Якщо Віндгем має рацію і на дорогах безлад, нам варто виїхати раніше.

Не цього я добивався. Замість «перенести» варто було сказати «скасувати».

Енні обернулася до мене.

— Ви ж не проти, Семе?

— Приділіть мені трохи часу.— Я повернувся до Шмідта: — Ви не проти, якщо я побалакаю з міс Ґрант віч-на-віч? Хочу поділитися з нею деякими міркуваннями щодо справи,— збрехав я.

Шмідт зиркнув на мене з підозрою, перевів погляд на Енні.

— Ми замовили столик,— сказав він.

— Не сумніваюся, те, що хоче сказати капітан, займе лише кілька хвилин,— відповіла Енні й пішла до дверей.

— Саме так,— запевнив я і пішов за нею.— П’ять хвилин максимум.

— Замовили столик? — перепитав я, коли ми опинилися достатньо далеко, щоб він нас не чув.— Я думав, що ви змусите його звозити вас у дорожче місце.

— Що ви хотіли сказати? — проігнорувала вона мій коментар.

— Скоєно напад,— відповів я.— У Рішрі. Вбили жінку з Гоа, християнку. Комісар вважає, що це справа рук індійських радикалів.

Вона підняла на мене здивований погляд.

— І яке відношення це має до мене?

Я міг би поставити собі те саме питання. Насправді майже ніякого, можливо, взагалі ніякого, але після нападу на її будинок, жорстокого розгону натовпу на Дасовій демонстрації я не міг відігнати від себе побоювання, що ситуація виходить з-під контролю. Енні була англо-індійкою, тож являла собою гарну мішень, і, можливо, я боявся, що як станеться найгірше, то не зможу її врятувати. Як не врятував свою дружину, Сару.

— Справа повертає на небажане,— сказав я.— Обіцянка Ґанді оголосити незалежність до кінця року тримає людей з обох таборів у напруженому стані, і цей клятий візит принца Уельського навряд чи покращить ситуацію. Не хочу, щоб вашому життю загрожувала небезпека, коли засвистять кулі.

Вона ніжно торкнулася моєї руки.

— Не будьте таким мелодраматичним, Семе.

— Я серйозно.

Вона помовчала. Однією рукою смикнула мочку свого інкрустованого діамантами вушка.

— Якщо більше нічого не хочете сказати, Семе, я краще повернуся до Стівена.

— Ви впевнені щодо нього? — запитав я.

— Що?

— Він дійсно торгує чаєм? Усім відомо, що янкі не петрають у чаї. Інтуїція підказує мені, що він контрабандист, приїхав до міста на закупи дистиляційного обладнання.

Вона поглянула на мене з недовірою.

— Ні, тільки не починайте знову про свою славнозвісну інтуїцію, Семе. Стівен — торговець чаєм, а не якийсь там американський мафіозі. Варто придивитися до нього уважніше, і побачиш таку ж невинну людину, як і в будь-якій іншій, що приїжджає до Калькутти. Власне, це в ньому мені й подобається: він не ставиться з цинізмом до геть усього. Насолоджується життям. На відміну від вас. Ви ж сприймаєте життя як єпитимію, ніби постійно спокутуєте гріхи минулого, як справжній індуський містик.

Наші голоси, напевно, підвищилися, бо раптом на порозі з’явився Шмідт.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Просто чудово,— відповіла Енні.— Капітан Віндгем уже йде.

— Мені потрібно повертатись до штаб-квартири,— додав я, щоб лишити за собою останнє слово.

— О цій годині вечора? — здивувався він.

— Багато роботи,— пояснив я.— Принц Уельський приїжджає за два дні.

В очах Шмідта спалахнув вогник.

— Ви теж до цього залучені?

— Так,— збрехав я.— Потрібно востаннє перевірити систему безпеки. І, що більш важливо, мушу заарештувати вандала, який розбив шибку в будинку міс Грант.

П’ятнадцять

а Лал-базар я не повернувся. Натомість поїхав додому. Те, що сталося в домі Енні, зіпсувало мені настрій, до того ж організм вимагав дози гарбузового напою.

Коли я увійшов, у квартирі знову було темно, але Сандеш, попереджений про моє повернення скреготінням ключа в замку, уже вмикав електричне світло у вітальні. Обличчя у нього було доволі стурбованим.

Я попросив віскі та керду й упав у крісло.