Абір Мухерджі. Дим і попіл

За лічені хвилини солдати досягли підніжжя сцени, де Бос гарячково наказував своїм волонтерам зчепити руки. Гуркхи прорвалися через них, ніби то був паперовий ланцюжок, і подерлися сходами до Даса і двох його помічників. Мікрофон полетів на землю, у динаміках загуло так, що вуха позакладало. У натовпі закричали. Навколо мене солдати гнали демонстрантів до арештантських автомобілів, Босу й Дасу на сцені вже скрутили руки за спиною, тож незабаром вони приєднаються до своїх прихильників.

Гуркхи почали штовхати Даса сходами. Не Здавайся кинувся було на допомогу, але я перехопив його. Важко дихаючи, він обернувся і зиркнув на мене з такою люттю, якої я іще за ним не помічав.

— Ми мусимо щось зробити,— спробував він перекричати галас.

Я зупинив його, поклавши руку на плече.

— Ми нічого не можемо зробити,— завважив я.— Спробуєш їх зупинити, і тебе теж заарештують. А це покладе край твоїй кар’єрі — гуркхи запросто зламають тобі щелепу.

Кілька солдатів зривали зі сцени червоні й зелені прапори, інші тягли Даса з Босом до військового фургона. Триколор Конгресу упав зі сцени, і його втоптали в пил чоботи солдатів і босі ноги юрми, що кинулася врозтіч.

— Повертайтеся на Лал-базар, сержанте. Це наказ,— сказав я.

— Що там робити?

— Не знаю. Дізнайтеся, як там із розтином Рут Фернандес.— Я повернувся і пішов геть від сцени.

— А ви? — крикнув він.— Ви не їдете?

— Повернуся, щойно зможу,— відповів я.— Спочатку мушу навідатись до Аліпуру.

Чотирнадцять

кінці під’їзної доріжки до будинку Енні припаркувалася велика червона «іспано-сюїза». Таке авто не часто побачиш на вулицях Калькутти, тому що воно іспанське й коштує більше за «роллс-ройс»; і хоча я раніше ніколи не бачив «сюїзи», її присутність викликала таке ж неприємне відчуття, як буває від акули, що запливла до місцевого каналу.

Я і сам не знав до ладу, навіщо повернувся. Може, хотів переконатися, що з нею все гаразд, а можливо, сподівався, що як побачу її, забуду про те, що щойно бачив, про те, як гуркхи побивали беззбройних цивільних.

Парадні двері перефарбували, по будинку сновигали робочі, як я припускаю, закінчуючи лагодити розбите вікно. Знову покоївка Енні, Анжу, провела мене до вітальні; схоже, вона перебувала у кращому гуморі, ніж напередодні.

— Чий це автомобіль? — поцікавився я, коли ми йшли коридором.

— Містера Шмідта, сагибе,— сказала вона таким тоном, ніби він був Папою Римським.

Це мені не сподобалося.

— Німець? — уточнив я.

— Ні, ні, американець,— розпливлася вона в усмішці. — Ще гірше.

Вона відчинила двері до вітальні і запросила мене всередину. Біля вікна стояв високий білявий молодий вусань з келихом у руці. На ньому були штани хакі з вилогами і стрілками, такими гострими, що можна було б хліб різати, а сорочка своєю білизною могла зрівнятися лише з його дурнуватими ідеальними зубами.

— Господиня скоро буде,— промовила Анжу.

Спочатку запах одеколону, а тоді вже й сам чоловік підійшов до мене і протягнув наманікюрену руку.

— Шмідт,— відрекомендувався він так, ніби відповідав на питання, яке я не ставив.— Стівен Шмідт. А ви?

— Віндгем,— сказав я, потискаючи його руку.— Капітан Віндгем.

— Радий з вами познайомитись, Віндгеме. Міс Грант згадувала про вас.

— Невже?

— Так. Розповідала, що ви поліцейський. Добре, що ви тут. Хочу знати, як просувається розслідування нападу на леді.

— Ви про розбиту шибку?

— Саме так. Сподіваюся, ви принесли добрі новини.

— Не зовсім.

Шмідт похитав головою, ніби я його розчарував на якомусь фундаментальному рівні. А може, я просто підтвердив його невисокі думки про мене.

— Ви мусите знайти винуватих і покарати з усією суворістю. Я хочу, щоб їх притягли до відповідальності згідно з законом.

Ніде правди діти, зробив я дуже мало — власне, нічого,— щоб дізнатися про нападника на будинок Енні. Після того як вона відмовилась від моєї необдуманої пропозиції поставити констебля біля дверей, я був зайнятий більш нагальними питаннями — але зізнаватися в цьому Шмідту не збирався.

— Ми розслідуємо справу,— сказав я.— І можете не сумніватися, суворо покараємо винуватців, може, навіть іще суворіше.

— От і добре,— кивнув він, витягаючи срібний портсигар із гравіруванням.— Обов’язково так і зробіть.— Він розкрив портсигар і запропонував мені.

— Що привело вас до Калькутти? — поцікавився я, беручи сигарету.

— Справи,— відповів він і дістав запальничку.

— А які саме?

— Чай,— з гордістю повідомив він.— Я постачаю дві п’ятих усього чаю, що вживають на Північному Заході.

— Це багато? — запитав я.— У мене склалося враження, що ви, американці, ліпше покидаєте цей товар у Бостонську бухту, аби тільки не заварювати його.

— Повірте мені.

— І як довго плануєте тут залишатись?

Двері відчинилися, й увійшла Енні. На ній була блакитна шовкова сукня, на шиї — щедро прикрашене діамантами срібне кольє. Вона ніби приготувалась кудись їхати.

— Слушне питання,— приєдналась вона до розмови.— Скільки ви плануєте тут пробути, Стівене?

— Поживемо-побачимо.

Це довше, ніж я сподівався.

Енні перевела погляд із нього на мене.

— Бачу, ви добре порозумілися.

— Саме так,— кивнув Шмідт.