Абір Мухерджі. Дим і попіл

Найближча стоянка рикш була за кілька вулиць звідси, і я покрокував просто до неї. Спочатку, коли я сюди переїхав, уникав її, ходив на інші, подалі, і часто змінював маршрут, але останнім часом кинув прикидатися, тяга до опію витісняла всі думки про осторогу. Про це мені ще доведеться пожалкувати. Повернувши на Коледж-стрит, я побачив світловолосого широкоплечого чоловіка, англійця, якщо судити з крою костюма; він стояв у світлі ліхтаря і читав газету. Коли я наблизився, він підвів на мене очі, і щось у його обличчі здалося мені знайомим.

— Перепрошую,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас прикурити?

Я інстинктивно потягся до кишені за сірниковою коробкою, витяг сірник і чиркнув. Джентльмен протягнув руку, але в ній була не сигарета, а револьвер. За спиною заскреготіли гальма, на узбіччі зупинилося авто. Я обернувся і побачив відчинені задні дверцята.

Сірник догорів, обпік мені пальці, і я відкинув його в канаву.

Чоловік помахав пістолетом у бік автомобіля.

— Залізайте,— наказав він.

Я хотів було запротестувати, але важко сперечатися, коли тобі в живіт наставили револьвер. Тому зробив так, як мені наказали, і заліз в авто, а мій новий приятель з пістолетом — за мною. На задньому сидінні сидів іще один громило в костюмі, тож нам було не холодно. Щойно дверцята зачинилися, водій-індус натиснув на газ.

Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись, запевняючи себе, що мої поневолювачі надто ввічливі, щоб викрасти мене просто для того, аби пустити кулю в голову. До того ж, міркував я, якби мене хотіли усунути, то послали б на цю роботу місцевих, а не англійців. Так було б чистіше.

І дешевше.

Тут думки мої повернули в інше русло. Хай би куди мене везли, то навряд чи був опійний притон. Організм вимагав дози «О», і тепер хто знає, коли мені доведеться її отримати. Мої нові друзі не були налаштовані на розмову, тож розтопити кригу випадало мені.

— Ми їдемо в якесь приємне місце?

— Ви дуже скоро дізнаєтесь,— відповів той, що просив у мене прикурити.

Правду кажучи, я вже почав здогадуватися, куди мене везуть. Урешті-решт, мені доводилося зустрічати таких типчиків — військових із шиями завтовшки зі стовбур дерева і м’язами, які важко ігнорувати. Їх у військовій розвідці особливо любили застосовувати на брудних роботах — вибивати двері чи зуби.

Автомобіль промчав повз майдан, удалині, як поганий сон, замайоріли товсті мури Форт-Вільяму. Саме там квартирувало командування Східною армією, та його військова розвідка, «Відділ Н».

Водію помахали, щоб проїжджав крізь браму, і автомобіль в’їхав за мури. Мені важко було назвати це місце незнайомим, і я вирішив, що, незважаючи на пізню годину, мене привезли на дружню розмову з одним із офіцерів «Відділу Н» — така ж приємна процедура, як і видалення зуба. Як і славнозвісний вампір Брема Стокера, «Відділ Н» робив свої справи після того, як опускалася темрява. Та замість того, щоб зупинитися біля будівлі з кабінетами розвідки, автівка поїхала далі, прорізаючи фарами темряву, і в мене раптом спітніла спина.

Кілька хвилин по тому автомобіль зупинився перед приземкуватою довгою будівлею. Громила поруч зі мною відчинив дверцята й вийшов. Коли я навіть не ворухнувся, щоб вилізти слідом, він нахилився і зміряв мене поглядом.

— Виходьте,— зітхнув він, і на випадок, якщо я мав протилежні плани, той, що сидів з іншого боку, добряче підштовхнув мене долонею завбільшки з тенісну ракетку. Я вибрався назовні, виструнчився і роззирнувся. Будівля мала сталеві двері і пів дюжини щілин замість вікон, по три з кожного боку від входу. Цівочка холодного поту стекла зі скроні, повз вухо на шию.

Мій споглядач важко постукав у металеві двері, і за мить відчинилося вічко. Відбувся короткий обмін словами, і загуркотіли засуви, двері повільно відчинилися. Товсті такі, кілька дюймів броньованої плити, ніби її притягли прямісінько з пекла битви. Бетонні сходи вели в темний підвал.

— Що там унизу? — поцікавився я.

Рука підіпхнула мене всередину.

— Незабаром сам побачиш. Зараз потрапиш у Чорну Діру Калькутти,— розреготався голос за спиною.

Я вже чув цю історію. Чорною Дірою називали в’язницю, у якій задихнулося чимало англійців та англійок. Подейкують, що в цьому місці й досі перебувають їхні душі, але мені достеменно відомо, що то дурниці, і не тому, що я не вірю у привидів, а тому, що та в’язниця була в старому Форт-Вільямі, біля майдану Далхаузі; невдовзі після того його зруйнували.

Міцно затиснутий між цими двома, я спускався крутими сходами глибоко в нутрощі першого форту, в історію.

У горлі зашкрябало від гострого дезінфікуючого засобу, бетон верхніх рівнів змінився холодними кам’яними стінами. Біля підніжжя сходів починався коридор, освітлений малопотужними лампочками. Ми пішли коридором, минули ряд камер, і тільки тоді мої охоронці зупинилися, штовхнули двері, відійшли і жестом наказали мені заходити.

Я вирішив, що попереду допит, хоча якщо вони думали залякати мене готичною обстановкою, то дуже помилялись.

— Що ж, покінчимо з цим,— сказав я і переступив поріг, а тоді збентежено обернувся, бо второпав, що камера порожня.