Абір Мухерджі. Дим і попіл

— У такому разі,— продовжив Таггарт,— вам із сержантом Банерджі краще вирушати до мосту через Говрах. Віцекороль наказав розібратися з цією проблемою військовим, але я хочу, щоб ви приглянули.

Стренд-роуд являла собою застиглий етюд — вантажівки, автомобілі, омнібуси скелями здіймалися серед моря людей, пінистої річки смаглявих людей у білих куртах, дхоті і капелюхах з емблемою Конгресу. На мить мені здалося, що Дас прислухався до наших попереджень і наказав волонтерам Конгресу триматися подалі, але тут я їх побачив: студенти і юнаки, деякі ледь вийшли з дитячого віку, груди колесом, тоненькі ніжки, завеликі сорочки й шорти кольору хакі, ніби загін скаутів, що заблукав на екскурсії лісопарком Гемпстедгіт. І ці хлопці так налякали читачів та редакторів «Інглішмена», що віцекоролю не лишилося іншого вибору, як заборонити їхню діяльність.

Насправді ж я сумнівався, чи варто їх боятися. Цим парубкам ніколи не виштовхати нас із Індії. Підозрюю, що вистачило б допомоги у вигляді жіночого загону, щоб нагнати на них страху, і якщо вони страждають на ту ж проблему, що й Не Здавайся, не можуть заговорити з особами протилежної статі, то жіночкам і силу застосовувати не доведеться. Варто лише завести з ними розмову, і хлопці підібгають хвоста й накивають п’ятами.

Я похитав головою від абсурдності ситуації, але якщо вона і була абсурдною, цього ніхто, крім мене, не помічав. Самі волонтери сприймали себе серйозно і, судячи з розташування загонів, військові теж. На розі вулиць стояли не дівчата з жіночого корпусу, а групи суворих гуркхів з гвинтівками напоготові і байдуже спостерігали за натовпом з-під своїх крислатих капелюхів. Від них віяло прихованою загрозою, такі собі леви, що вишукують здобич; вони не квапляться, але готові нападати й ладні перетворити цей білий одяг на червоний, якщо отримають такий наказ.

Лишалося молитися, що заради нас усіх до цього не дійде. Натовп зібрався великий, стільки народу я не бачив уже кілька місяців, і якщо проллється кров, немає жодної гарантії, що це буде кров лише місцевих і що кровопролиття обмежиться Стрендом чи навіть Калькуттою. Бо «Інглішмен», його читачі та віцекороль не усвідомлювали, що ні Партія Конгресу, ні її волонтери не являли собою загрози. Справжня небезпека — це німі, пригнічені мільйони, з яких складається реальна Індія. Вперше ця бідна, неосвічена, безголоса маса, дев’ять десятих населення країни, вийшла на вулиці, і якщо її розлютити, не сумніваюся, що вони лише своєю кількістю зітруть з лиця землі усіх гуркхів та англійців до останнього, звільняться, як Ґуллівер із пут ліліпутів. Власне, вони можуть це зробити коли їм заманеться. Диво, що вони досі до цього не додумалися. Натомість виходили на демонстрації і молились. Особисто мене це влаштовувало. Я просто щасливий, що вони вирішили протестувати, а не повставати,— адже якби вони обрали інший шлях, загинуло б до біса багато народу, включно зі мною. Питання в тому, чому вони не повстали? Якщо вірити балачкам у прокурених салонах Бенгальського клубу, це все через природну боязкість місцевих та їхню неспроможність чинити опір білій людині, але на війні я бачив індійські війська, що стрімко наступали на окопи німців крізь свинцеву завісу кулеметного вогню і билися з неприятелем самими прикладами своїх гвинтівок, тож можу запевнити, що боязкість тут ні до чого.

Є дещо інше, щось у душі цього народу, і хоча мені невідомо, що саме, я дуже за це вдячний, чорт забирай.

Ми з Не Здавайся проштовхалися крізь натовп. Попереду, неподалік входу на міст, спорудили імпровізовану платформу, пофарбували в червоний, білий та зелений — кольори Конгресу — та прикрасили низками квітів календули. Поряд височів курган з одягу, футів шість заввишки і кілька футів у діаметрі. На сцені стояв доволі гладкий індус в окулярах і щось кричав у важкий металевий мікрофон, від якого тягнулися кабелі до двох великих чорних динаміків і чогось на кшталт велетенського автомобільного акумулятора. Вкрите потом обличчя чоловіка застигло в гримасі, гідній сцени Королівського театру, слова вилітали зі швидкістю куль із кулемета Ґатлінга, при цьому він вельми активно жестикулював, указуючи товстим пальцем угору. Такий ораторський стиль був характерний для тих, хто не мав що сказати, але все одно бажав заштовхати ті невеличкі крихти інформації глибоко в глотку присутніх: стиль, переобтяжений лозунгами і призначений для того, щоб розпалити натовп і роздмухати дебати. Як не сумно, це працювало.