Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Човняра, що перевозив місіс Фернандес сьогодні вранці, звуть Канай Бісвас. Зараз його тут немає — схоже, повіз товар до Хардаху,— але він мусить скоро повернутись.

Довелося чекати. Не Здавайся купив два горнятка солодкого чаю і приєднався до мене, а я сів на низенький мур і роззирнувся.

Дингі-наука, зі своїм закругленим корпусом і гострим носом, від якого і пішла назва дингі, тобто місцева шлюпка, піднімався й опускався на хвилях, його темношкірий власник із суворим виглядом витягував тенета, як та швачка, що намагається прокласти рівненький шов. Припускаю, що ловив він хільсу, сріблясту рибку, яку так полюбляють бенгальці, та особисто я вважаю, що це мільйон дрібних кісток, загорнутих у луску.

Листя кокосових пальм, що росли на березі, тремтіло від ранкового вітерця. Не Здавайся нетерпляче поглянув на годинник.

— Не хвилюйтеся, сержанте,— промовив я.— Дасова акція протесту не почнеться раніше четвертої. У нас лишається час, щоб повернутись додому.

— Так, сер,— невпевнено погодився він.

Нарешті до нас наблизився човен, який місцеві називають чанді-наука. Таке собі велике дерев’яне каное, з дощатим настилом замість палуби і навісом з мішковини посередині. За кермом, навалившись на нього всією своєю масою, стояв чоловік у великому брудно-блакитному тюрбані, жилеті й картатих штанях. Він був таким само сухорлявим і вузлуватим, як гілки баньяна, що час від часу пропливали повз човен.

Діставшись причалу, чоловік зістрибнув по пояс у воду і поштовхав човен до берега. Двійко чоловіків біля чайної ятки пішли йому допомагати. Один із них махнув у нашому напрямку. Човняр виструнчився й озирнувся, витираючи бризки з обличчя.

Вибравшись на сухе місце, він зігнувся і викрутив штани, попрямував до ятки. Ми з Не Здавайся пішли до нього, а він улаштувався на потертому дерев’яному ослоні з горнятком чаю.

— Канай Бісвас? — гукнув його Не Здавайся.

Чоловік ковтнув чаю і підвів на нас погляд. Очі його являли собою дві чорні порожнини на зморшкуватому обличчі, вкритому сивою щетиною.

— Та.

— Скажи, що ми хочемо поставити йому кілька питань про жінку, яку він перевозив уранці,— сказав я.

Не Здавайся переклав. Відповідь човняра була короткою.

— Він каже, що вже розповів місцевій поліції все, що знає.

— Тоді запитай, скільки він бере за поїздку до Барракпуру.

Не Здавайся з подивом на мене глянув, але зробив те, що я попросив.

— Дуї така,— відповів чоловік.

— Дві рупії...

— Праті та.

— За кожного,— закінчив Не Здавайся.— Це грабіж. Хоче вибити з нас якомога більше, бо ви сагиб.

— Тоді скажи, що ми заплатимо п’ять — за дорогу і кілька відповідей.

Старий погодився, і доки він допивав чай, я послав Не Здавайся передати повідомлення нашому водію, щоб той повертався на Лал-базар без нас.

П’ять хвилин по тому ми вже стрибали з причалу в човник. Канай Бісвас навалився на кермо і відштовхнув човен від берега. Між кермом, біля якого він стояв, була невеличка ділянка з навісом з мішковини, під яким лежало його нехитре майно: очеретяна циновка, пляшка з водою і маленька урна, присвячена богиням Калі та Дурзі. Не Здавайся влаштувався з лівого борту, між Бісвасом та мною.

— Запитай його, скільки триватиме дорога,— попросив я, опускаючись на хиткий ослінчик.

— Біс мініт прай.

— Двадцять хвилин, плюс-мінус.

Я опустив одну руку в холодні води Хуглі, так її і тримав. Дивно. З берега річка здавалася брунатно-зеленою, але ближче вона була набагато зеленішою. Нам допомагав відплив, і Бісвасу лишилося тільки спрямовувати човен кермом у потрібному напрямку.

— Припускаю, що це нагадує вам університетські дні,— звернувся я до Не Здавайся.— Веслування на Камі. Ви могли б дати містерові Бісвасу кілька порад.

— Навряд чи,— відповів сержант.— Через Кам можна перестрибнути.

Його правда. Хоча річка тут не така широка, як у Калькутті, вона все одно не менше милі завширшки.

— Тоді беріться до справи і розпитайте його про Рут Фернандес.

Не Здавайся заходився запитувати, відповіді човняра були майже односкладовими.

— Він каже, що знав її дуже добре. Вона була постійною клієнткою. Добра жінка, хоча і не бенгалка... і християнка. Перевозив майже кожен день, і після нічної, і після денної зміни.

— Коли він закінчує роботу?

— Він не закінчує. Живе на човні та ночує на причалі чи то в Рішрі, чи то в Хардаху. Каже, що цього ранку вона прийшла незвично рано.

— Як рано?

— Йому здається, що десь на годину раніше, ніж зазвичай. Як правило, вона з’являється на причалі Барракпуру, коли сонце сходить над деревами. Сьогодні вона прийшла, ледь зоря зажевріла. Каже, що зазвичай він допливає до середини, коли на джутовій фабриці Веллінгтона лунає гудок. Це, можливо, о сьомій. Цього ранку він уже повертався з пасажирами, коли почув гудок.

— У човні був іще хтось, крім неї?

Не Здавайся переклав питання. Чоловік похитав головою і відповів іще одним односкладовим словом.

— Вона була сама,— передав Не Здавайся.

— Чи він не знає, чому вона їхала так рано?

— Каже, хто він такий, щоб питати.

— Запитай, чи не здалося йому, що сьогодні щось не так. Чи вона не нервувала?