Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Каже, що не розгледів. Вона сиділа там, де ви зараз, спиною до нього, а він стояв тут, біля керма.

Старий за спиною прокашлявся. Щось у його словах привернуло увагу Не Здавайся. Манери сержанта раптово змінилися, він засипав старого питаннями.

— Що там? — не витримав я.— Що він каже?

— Каже, що дійсно помітив дещо дивне.

Я так і виструнчився.

— Що?

— Каже, що коли вони причалили в Рішрі, біля дороги тинявся якийсь чоловік. Схоже, він чекав на неї.

— Він може описати цього чоловіка?

— Коротке чорне волосся... середнього віку, може, за сорок. Каже, що більше нічого не бачив. Зір у нього не дуже добрий. Було темно, а чоловік був далеченько, але він його раніше не бачив, принаймні той не місцевий.

— То міг бути її чоловік, Джордж Фернандес? — поцікавився я.

Не Здавайся переклав питання перевізнику.

— Каже, що знає, який вигляд має чоловік Фернандес, і то був не він. А ще стверджує, що чоловік був не бенгальцем — на ньому була накидка, але замість дхоті він був у штанах. Каже, що вигляд у того був «західний». Можливо, він прибув з Ассаму.

Не така вже й дивина. Ассам межує з Бенгалією, і в Калькутті повно ассамців, які шукають у місті роботи.

— Чому він вирішив, що чоловік чекав на сестру Фернандес?

Не Здавайся переклав питання.

— Коли вона зійшла на берег, то пішла праворуч, до нього, а не звичайним шляхом додому.

Я зібрав усю інформацію до купи. Медсестра Фернандес пішла з роботи раніше, ніж звичайно, сіла на пором до Рішри, можливо, зустрілася з чоловіком, з яким була знайома, але якого човняр не вважає місцевим. Кілька годин по тому її знайшли мертвою, з обличчям, пошматованим, як на картинах Пікассо.

Якщо вона дійсно знала чоловіка, що чекав на неї на березі, це означає таємне романтичне побачення, а воно своєю чергою, веде до двох потенційних підозрюваних: чоловіка, з яким вона зустрічалась, або чоловіка, з яким одружена.

Ми вже виплили на середину річки, піднімалися течією, і яснішими ставали обриси протилежного берега. Барракпурський берег ріки на вигляд вельми відрізнявся від Рішри. Зникли склади і фабрики з коптильнями, їх замінив полк охайних білих офіцерських бунгало військового поселення, де сади спускалися до самого краю води.

— Саме у Барракпурі почався заколот 1857 року,— повідомив Не Здавайся.

— Я думав, він спалахнув біля Лакнау,— відповів я.— Чув казочки про патрони до гвинтівок, змащені коров’ячим та свинячим жиром.

— Це правда, але перший постріл пролунав тут за кілька місяців до того. Стріляв сипай[13] на ім’я Мангал Пандей. Звісно, його повісили, а полк розформували.

Не схожий Барракпур на місце, де починаються революції. На вигляд він нічим не відрізнявся від більшості британських містечок по всій Індії. Тут був палац віце-короля, але навряд чи ним користалися, відколи столицю перенесли в Делі.

Ми допливли до причалу, і, змахнувши веслом, Бісвас спритно підвів човен до пірса. Я поглянув на годинник. Майже друга. Протест на мосту почнеться о четвертій. Для того, що я хотів зробити в Барракпурі, часу лишилося обмаль. Особливо якщо врахувати, що перед Дасовою демонстрацією я волів би ще заскочити додому за порцією гарбузового напою.

Дванадцять

а узбіччі вишикувалися велосипедні рикши. Ми з Не Здавайся піднялися похилим берегом і домовилися з двома.

— Куди, сагибе? — запитав рикша.

Ясно, що спілкування проблемою не буде. Якщо якісь рикші в цій країні і розмовляли гарною англійською, то саме добре натреновані рикші, що обслуговували військове містечко Барракпуру.

— Шпиталь,— наказав я,— і хутчіше.

Як виявилося, довго крутити педалі йому не довелося, оскільки шпиталь розташувався лише за дві вулиці від берега. До нього можна було дійти пішки за п’ять хвилин, але я ще ніколи не зустрічав рикші, який би відмовився від платні, зізнавшись, що пункт призначення просто за рогом.

Ми увійшли водночас із загоном сикхів в оливково-зелених одностроях і тюрбанах: вони марширували під лайку сержанта. Не таке вже й велике диво побачити тут людей з Пенджабу, за тисячі миль від батьківщини. Полки, що тут розквартировувалися, були здалеку: джати, пуштуни тощо. Добре відомо, що місцеві війська більш охоче підкоряються нашим наказам, якщо вони далеко від дому. Саме так ми і вчиняли: завозили їх подалі від рідних місць, туди, де вони не мали ніяких зв’язків,— сикхів до Бенгалії, гуркхів до Пенджабу,— щоб вони відчували менше спокуси перейти на бік місцевих у разі заворушень. Куди посилали бенгальців, я і гадки не мав.