Абір Мухерджі. Дим і попіл

Я оглянув труп пильніше. Ледь помітне знебарвлення збоку на шиї. Можливо, синці, але, коли шкіра темна, важко сказати напевне. Я підняв її праву руку і перевернув внутрішньою частиною догори, щоб побачити світлішу шкіру. Ще знебарвлення, і цього разу я певен, що це синці.

— Ви наказували зробити розтин?

— Подумав, що краще зачекати на вас,— відповів Ламонт.

— Зв’яжіться з лікарем Лембом,— сказав Не Здавайся.— Це патологоанатом у шпиталі медичного коледжу в Калькутті.

Ламонт записав ім’я в записничок.

— Нехай тіло перевезуть туди якомога скоріше,— додав я.— Як же жінка з Гоа опинилася в центрі Бенгалії? — Питання було риторичним, але Ламонт знав відповідь на нього.

— Як я вже казав, її чоловік — інженер на одному з джутових виробництв. Можливо, він отримав тут роботу і викликав її. Тут часто так роблять.

— А де він зараз?

— Відправили його додому. Він повідомив про зникнення дружини сьогодні вранці. Знепритомнів, коли ми привезли його сюди, щоб упізнати. Бідолаха.

— Хочу поговорити з ним та іншими свідками. До речі, хто знайшов тіло?

— І де? — додав Не Здавайся.

— Вона лежала долілиць у канаві за кілька ярдів від пірсу, де саме працювали човнярі. Ми їх допитали. Один пригадав, що перевозив її приблизно о п’ятій ранку.

— Це він її знайшов?

Ламонт видав якийсь звук, схожий на хихотіння, і похитав головою.

— Ні. Інша особа. Свята жінка, яку місцеві кличуть Матаджі. Це означає Свята Мати, хоча такої черниці ви ще ніколи не бачили. Вона зараз у відділку, якщо бажаєте з нею поговорити.

Одинадцять

амонт мав рацію. Жінка перед нами аж ніяк не нагадувала матір-настоятельку. Почати з того, що вона курила люльку, і, судячи з аромату, там був не тютюн.

Матаджі сиділа, схрестивши ноги, на підлозі Ламонтового кабінету, незважаючи на те, що там було три дуже гарні стільця. Вона була молодшою, ніж я очікував, можливо, ледь тридцять минуло, з довгим чорним сплутаним волоссям, у бавовняному сарі кольору шафрану. Чоло її було обмазано попелом, а на шиї теліпалася низка намистин, вирізаних із кістки у формі маленьких черепів.

— Вона садхві,— пояснив Не Здавайся, коли ми влаштувались навпроти неї.— Мандрівна свята жінка. Як ваші християнські прочани чи пустельники. Вона відвернулася від світу і зосередилася виключно на шляху до бога.

Погляд її ставив під сумнів, що наразі вона може зосередитись хоч на чомусь. Жінка сиділа і вишкірялася на нас, особливо на Не Здавайся.

— Вона розмовляє англійською? — запитав я у Ламонта.

— Я розмовляю англійською,— відповіла жінка.— І французькою.

— Тоді, може, почнемо з того, що назвете своє ім’я?

— У мене багато імен. Яке вам потрібне?

— Те, яким наділили вас батьки.

— Вони називали мене Малою.

— Це ви знайшли тіло?

— Га,— кивнула вона.— У канаві, що спускається до річки і перетинає пустир між поромами та заводами.

— О котрій годині це було?

— Сьогодні.

— Можна точніше? О котрій годині?

Вона похитала головою, ніби питання було безглуздим.

— Час-вас... Звідки я знаю? Може, три-чотири години тому.

— А як ви на неї натрапили?

— Гайн? Що?

— Як знайшли тіло? Його видно було з дороги?

— Ні, не видно.

— Тож як ви дізналися, що вона там?

— Пташки підказали.

— Пташки?

— Га,— рішуче кивнула вона, і подивилася на мене так, що мороз пройняв. Повернулася до Не Здавайся і пробурмотіла щось бенгальською.

— Що вона сказала? — поцікавився я.

Не Здавайся покосився на Ламонта.

— Нічого, сер,— квапливо відповів він.— Лише те, що її привабили стерв’ятники. Каже, що вона відчуває світ.

— Ще когось бачили?

Садхві заплющила очі і покатала головою по плечах.

— Нікого важливого. Лише кілька жінок ішли до пірса прати білизну.

— Більше нікого? Жодного підозрілого?

Вона розплющила очі.

— Тільки сагиба-сержанта,— промовила вона.— А тепер і вас.

— Куди ви прямували о такій ранній годині? — запитав Не Здавайся.

Жінка нахмурила брови.

— Куди? Куди?

— Куди ви йшли?

— Йшла? Я шукала бога. Натомість знайшла зло.

Свята жінка Мала, справжній кладезь премудрості, дуже скоро нас виснажила. Ламонт вивів її з кімнати, а я повернувся до Не Здавайся.

— Що скажете?

— Припускаю, що її історія має сенс. Вона побачила стерв’ятників, це привело її до тіла. У мене не склалося враження, що вона бреше.

У мене теж, але якийсь осад лишився.

— А що вона насправді сказала тобі?

— Коли?

— Коли дивилась на мене. Ти заявив, що вона ніби відчуває світ.

Не Здавайся завагався.

— Вона сказала, що бачить, коли істота втрачає рівновагу... і людина теж.

— Вас щось турбує, сер? — запитав Не Здавайся.

Ми вийшли з відділку і тепер прямували за одним із констеблів Ламонта лабіринтом провулків, який нагадував район цегляних халуп, що тягнувся від заводів біля річки до залізничної колії і на добрі пів милі проникав у глиб країни. Тут проживала незліченна кількість місцевих робітників, зайнятих на заводах та фабриках Рішри.

— Цікаво, звідки жінка-відлюдниця знає англійську?

— І французьку,— підкинув Не Здавайся.

— І французьку.