Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Можливо, вона вдова,— відповів він.— Я би сказав, із вищої касти. З раннього віку навчалася англійською. Можливо, і заміж вийшла юною. На шлях садхві стала, коли чоловік помер. Це не велика дивина. Деякі жінки так учиняють. У нашому суспільстві молоду вдову очікує тавро ганьби. Це все одно що стати ізгоєм, тож чому не випити цю чашу до дна й не повернути на шлях божий?

— Дійсно, чом би й ні,— гмикнув я.

Ми звернули в провулок із приземкуватими одноповерховими будинками під дахами зі старої червоної черепиці і зі стінами, обмазаними коров’ячим гноєм, який сушився на зимовому сонечку. Біля однієї домівки констебль зупинився. Вигорілі стіни були колись пофарбовані блакитним, похиленому даху бракувало кількох черепиць. Вікна не було, лише маленькі двері, відчинені, щоб впустити світло. Не Здавайся постукав у розчахнуті двері і, не чекаючи відповіді, нахилив голову та увійшов.

Доки мої очі звикали до темряви, я почув голоси дітей. Троє, не старше десяти, і молодший, який щойно навчився ходити, у самих сорочечках сиділи на великому ліжку, що займало більшу частину кімнати. Стара індуска у вилинялій квітчастій сукні займалася молодшою дитиною, тихенько примовляючи віршик і граючись із пальчиками малюка. Коли ми увійшли, вона замовкла і підняла голову. Меблів у кімнаті було дуже мало. Поряд із ліжком стояла груба шафа, в одному з кутів — дерев’яний стіл і стільці, які не часто зустрінеш у такій оселі, оскільки більшість бенгальців цього класу сиділи, схрестивши ноги, на підлозі. На одному стільці сидів чоловік, який, схоже, навіть не помітив нас.

— Містере Фернандесе?

Він виринув зі своїх думок.

— Джордже Фернандесе?

Чоловік кивнув.

— Ви розмовляєте англійською?

— Так,— ледь чутно прошепотів він.

— Я капітан Віндгем, а це сержант Банерджі. Ми з Лал-базар. Хочемо поставити вам кілька питань, якщо дозволите.

— Лал-базар? — перепитав він.

— Штаб-квартира поліції в Калькутті.

— Не знаю, що ще вам розказати. Я вже розповів усе сержанту Ламонту. Він перекаже вам...

— Цю справу веду я,— перебив я його.— Може, поговоримо без дітей?

Він не одразу усвідомив, чого від нього хочуть.

Нарешті зробив знак старій і вказав на двері в дальньому кінці кімнати. Жінка підвелася, підхопила малюка на руки, підштовхнула інших дітей з кімнати до тієї частини, де, як я припустив, готували їжу.

— Співчуваємо вашій утраті,— сказав Не Здавайся.

Фернандес кивнув у відповідь.

— Будь ласка, питайте.

— Ми так розуміємо, що це ви повідомили про зникнення дружини?

— Саме так. Вона не повернулася додому. Я почав хвилюватися.

Чоловік байдуже дивився повз нас на настінний календар із зображенням Діви Марії, а та, своєю чергою, не зводила ніжного погляду з власного сина на хресті на протилежній стіні.

— Коли ви зрозуміли, що вона зникла?

Фернандес потер рукою чоло.

— Вона працювала в нічну зміну... Вона медсестра в шпиталі в Барракпурі. Її зміна закінчувалася о шостій... тоді вона переправлялася на човні і поверталася додому о пів на восьму. Я теж працюю тут, на фабриці Гастінгза.— Він ледь помітно вказав пальцем на двері.— Моя зміна починається о пів на дев’яту... Коли моя дружина до того часу не повернулася, я почав хвилюватися... Вийшов її пошукати... дійшов до річки, але її ніде не було... Тож я почекав на пірсі... доки приїде човняр. Він повертався з іншого берега... Думав, може, вона затрималася з якимось важким пацієнтом і повертається цим човном... Але човняр підплив і сказав, що вона вже давно повернулася... Тоді я й пішов до поліції.

Його вагання, затримка з відповіддю цілком могли бути наслідком шоку, а можливо, і не вільного володіння англійською. А могли означати й щось інше.

— О котрій годині це було?

— О дев’ятій. У відділку я провів не більше години, коли мені повідомили, що знайшли її.

По одній щоці скотилася сльоза, але він витер її зап’ятком.

— Не здогадуєтесь, чому на неї напали?

— Ні.

— Може, через те, що вона працювала на армію?

Фернандес утупився в підлогу і похитав головою.

— Так, вона дійсно працює на британців, але ж вона медсестра. Вона усім друг. Приносить ліки дітям. Усі її люблять.

— А ви? — запитав Не Здавайся.— Хтось міг бажати вам зла?

— Мені? — Він коротко зітхнув.— Не знаю. Останнім часом так багато розлючених людей.

— Хтось конкретно?

— Ні.

— А там, де ви працюєте? Працівники страйкували?

— Це ж джутова фабрика. Працівники ніколи не проти пострайкувати. Але вже два місяці, як вони повернулися до роботи.

— А ви брали участь у страйку?

— Я не можу,— відповів він.— Мушу утримувати родину. Матері потрібні ліки. Якщо я втрачу прибуток, не зможу за них заплатити.

— Як людина з Гоа опинилася на джутовій фабриці посеред Бенгалії? — поцікавився я.

Фернандес ледь помітно посміхнувся.