Абір Мухерджі. Дим і попіл

Шпиталь виявився непоказною триповерховою будівлею за охайним моріжком, що був розділений стежкою, обсадженою пальмами. Уздовж білого фасаду тяглася веранда, вікна обрамлені зеленими віконницями. Як на шпиталь, цей будинок був найкращим з усіх, які я бачив під час війни; ніби щоб іще більше підкреслити цю різницю, кілька вояків, що одужували, виконували вправи на спеціальному майданчику; всі вони мали належну кількість кінцівок, і на них не видно було закривавлених бинтів, які закарбувалися у мене в пам’яті з часів моєї служби. Хоча то було майже п’ять років тому і світ тоді, у всякому разі за межами Бенгалії, був набагато божевільнішим.

Не Здавайся подзвонив у дзвоник на конторці у вестибюлі, кожен дюйм якої був бездоганно відполірованим, і з’явилася чергова медсестра-індуска в блакитному однострої.

— Хто відповідає за цей об’єкт? — запитав я, можливо, не так ввічливо, як було б доречно. Списав це на ломку від опію.

— Старший офіцер військово-медичного управління полковник Маꥳр.

— А де можна його знайти?

Питання її явно спантеличило.

— Полковника?

— Припускаю, що він тут.

— Так, але він не приймає без домовленості.

Я витяг своє посвідчення і підніс їй під носа.

— З поліцією він розмовлятиме.

Кілька хвилин по тому нас уже вела сходами секретарка Маꥳра, гарненька медсестричка з французьким акцентом і, як мені здалося, з такими манерами, що можна було не квапитись одужувати. Звали її Рувель — принаймні це ім’я було написано на значку, приколотому до її однострою.

Я ледь утримався, щоб не спитати, що така гарна дівчина робить у такому місці. Я вже доволі довго прожив у Бенгалії, щоб усвідомити, що це питання не всім до душі. Це місце як магнітом притягувало відщепенців, і більшість із них, включно зі мною, не палали бажанням поділитися своєю історією. Я б сказав, що до Калькутти приїжджало більше людей, які бажали забути своє минуле, ніж вступало до Французького іноземного легіону. Втім, важливіше те, що вона, напевне, вже чула це питання, а справити враження на дівчину, повторюючи те, що їй уже казали, навряд чи можливо. Хоча фраза, що злетіла з мого язика, точно не була кращою.

— Далеченько занесло вас від дому, сестро Рувель,— промовив я.

— Не дуже,— відповіла вона.— Мій дім лише за п’ятнадцять миль звідси.

Не Здавайся за моєю спиною пирхнув.

— А вимова у вас, як у француженки,— завважив я.

— Я і є француженка. Виросла в Чандернагурі. Чули про таке?

Авжеж, я чув про Чандернагур. Французьке поселення на двадцять п’ять миль вище від Калькутти по Хуглі. Навіть після кількох століть англо-французької ворожнечі, включно з такою дрібничкою, як наполеонівські війни, місто і досі лишалося суверенною французькою територією — багети і таке інше.

Ми пройшли за нею коридором, пропахлим йодом, з одного боку якого тягнулися палати, а з іншого відкривався вид на військове містечко. Кабінет Маꥳра був у самому кінці.

— Полковник завершує обхід,— сказала Рувель, запросивши нас усередину.— Будь ласка, сідайте. Він незабаром повернеться.

Кабінет полковника був саме таким, яким і мусив бути кабінет лікаря та ще й вояка. Медичні довідники розташовані у військовому порядку, за кольором та розміром, на полицях на одній стіні; більшу частину іншої займали світлини в рамочках, переважно групи офіцерів та якихось чоловіків — такі фото були дуже популярні за часів війни — миті незабутнього товариського духу, та й що важливіше в той час, коли смерть забирає всіх без розбору і часто раптово,— це були свідчення, на випадок якщо станеться найгірше, що ти дійсно жив і ти не лише ім’я, викарбуване на меморіалі загиблим.

У центрі кімнати стояв великий стіл з обтягнутою шкірою стільницею, на ньому лежало кілька картонних тек різних кольорів, придавлених скляним прес-пап’є, і стояв портрет у рамочці, на якому жінка з серйозним обличчям непогано вдавала з себе незадоволену королеву Вікторію, а поряд іще один — молодика у військовому однострої. Вікно за столом виходило на будинок, який, судячи з розмірів, міг бути старим палацом віце-короля. Або ж резиденцією командира військового поселення, якщо той вів розкішне життя венеційського дожа.

Двері відчинилися, й увійшов світловолосий офіцер, рум’яний, гарний, у білому халаті поверх офіцерського кітеля.

— Полковнику Маꥳре? — запитав я, відірвавшись від розглядання світлин на стіні.

— Так,— відповів він.— Чим можу допомогти?

— Моє прізвище Віндгем, я з Імперської поліції,— представився я, простягнувши руку,— а це сержант Банерджі. Боюсь, у нас погані новини щодо однієї з ваших робітниць.

Доки я розповідав йому про вбивство Рут Фернандес, він опустився за стіл і промокнув чоло хусточкою. Не сказати, щоб було дуже тепло, але від новин у нього виступив піт.

— Жахливо,— пробелькотів він, і не раз, а двічі.— Сестра Фернандес так довго у нас працювала. Здається, від початку війни. Я бачив її лишень учора,— потрусив він головою не в змозі повірити, ніби це могло змінити факт її смерті.

— Коли ви бачили її востаннє, чи не здалася вона вам схвильованою?

Маꥳр надув щоки. Узяв перо зі столу, покатав його між пальцями.