Абір Мухерджі. Дим і попіл

Ламонт провів нас усередину, крізь малесеньку приймальню з пустими ослонами уздовж двох стін, крізь двері, запнені завісою, у кімнату, у кінці якої були ще одні двері, які охороняв констебль.

— У Рішрі лікарні немає,— пояснив він. Констебль відійшов убік.— Найближчий шпиталь у Серампурі, але я подумав, що краще перенести тіло сюди.

— Чому у мене складається таке враження, сержанте, що Серампуру не дуже хочеться проводити це розслідування? — запитав я.

— Річ не в тім, сер. Просто, розумієте... Політична ситуація і таке інше...

Тіло лежало на металевому столі в центрі кімнати, прикрите білим простирадлом, і вже почало тхнути. Ламонт підняв верхню частину простирадла, відкривши обличчя місцевої жінки, чи радше того, що від неї лишилося. Я відсахнувся, мене ніби по голові вдарили. Очей не було: вирвані так само, як і в убитого чоловіка у Тангрі, на їх місці лишилися дві закривавлені западини. Губи інкрустовані кров’ю. Я підійшов ближче, зібрався з мужністю і взявся за простирадло. Стягнув його нижче, відкриваючи верхню частину торса. Жінка була не в сарі, а в заплямованій кров’ю блузі. На грудях — сліди від двох колотих ран, по одній з кожного боку. Я відступив назад, схопився за стілець, бо кімната пішла обертом.

Два вбивства з різницею в десять миль та двадцять чотири години, рани, які побачиш нечасто, в обох випадках ідентичні, але єдина особа, яка може засвідчити їхню схожість,— це я. Забагато збігів для того, щоб заспокоїтись.

— З вами все гаразд, сер? — поцікавився Банерджі.

— Усе добре,— відповів я.

Ламонта, схоже, ця ситуація розважила.

— Я завжди вважав, що хлопці з карного розшуку звикли бачити таке.

Я його осадив, переважно для того, щоб приховати потік думок, що вирував у мене в голові.

— Думаєте, дивитися на пошматовану жінку дуже весело, синку? — відрізав я.

— Ні, сер,— пробелькотів він.— Я лише...

— Скажу вам ось що, сержанте. Я молюся, щоб ніколи не звикати до такого.

Кажуть, що залежність від опію та параноя ідуть рука об руку, можливо, це пояснює, що першою моєю думкою було, ніби хтось грається зі мною. Чому з усіх детективів на Лал-базар саме мене викликали розслідувати вбивство цієї місцевої жінки?

Ламонт забубонів вибачення, до яких я майже не прислухався.

— Чому ми тут?

Питання захопило його зненацька.

— Прошу?

— Жінка місцева,— пояснив я,— не європейка, попри її ім’я. Це справа поліції Серампуру, не Калькутти.

— Самі побачите, сер,— відповів він.

Сержант підійшов до невеличкого металевого візка, на якому стояла таця, як я вирішив, із речами покійної. Щось узяв, покрутив і підніс угору. У світлі виблиснуло маленьке золоте розп’яття.

— Може, вона і не європейка,— продовжив він,— але вона з Гоа, тобто офіційно португалка. І християнка.

За спиною присвиснув Банерджі.

Португальці контролюють частину території на західному узбережжі Індії. Тепер у них не лишилося нічого, крім Гоа — смужки суші, де вони зі своїми священниками заправляли, доволі огидно, як на мене, навертаючи до католицизму якомога більше місцевих.

— Згідно з наказом,— продовжив Ламонт,— усі справи, які можуть бути пов’язані з поточною напруженістю, мусимо передавати на Лал-базар.

— Чи хтось згадував особисто мене або сержанта? — допитувався я.

Ламонт стенув плечима.

— Не думаю, сер. Ми передали інформацію на Лал-базар. А рішення послати вас приймали вже там.

Я підійшов до столу, щоб краще оглянути тіло. На додачу до ран на голові та грудях я помітив, що палець на лівій руці у неї був вигнутий, ніби нещодавно зламаний.

— Подивіться на це,— сказав я Не Здавайся.

Він роздивився понівечений палець.

— Цікаво.

— Що ще відомо про неї? — обернувся я до Ламонта.

Той звірився з маленьким записничком, який витяг із кишені.

— Рут Фернандес, медсестра, вік тридцять чотири, дружина Джорджа Фернандеса, інженера на джутовій фабриці Гастінгза тут, у Рішрі.

— Де вона працювала? У цій клініці? Або в лікарні у Серампурі?

Ламот похитав головою.

— Ні там, ні там. У військовому шпиталі через річку, у Барракпурі.

— Хтось зв’язувався з її працедавцями?

— Ще ні, сер.

Те, що вона працювала на вояків, могло ускладнити справу. Хай лише повіє убивством, налетить військова розвідка і забере справу собі. Можливо, мені це навіть на руку, але наразі я волів мати свободу вибору.

— Гаразд,— вирішив я.— Доки вистачить і цього. Не здогадуєтесь, навіщо комусь її вбивати?

— Ми перебрали всі можливі мотиви... Її не пограбували, не... не робили ніяких дій.— Він указав на тіло: — Нижня білизна ціла, ніхто до неї не торкався. Ось тому ми і припускаємо, що справа може бути пов’язана з поточним напруженням. Ці покидьки тільки патякають про ненасильство, а в реальності нападають на будь-кого, хто з ними не погоджується.

— Чому ви так кажете? — подав голос Банерджі.

Питання захопило Ламонта зненацька.

— Що?

— Чому ви припускаєте, що вона була проти руху за незалежність?

— Ну, вона працювала на військових, була християнкою, не з місцевих. Гадаю, цих причин вистачить, щоб ці невсипущі обрали її своєю жертвою.