Абір Мухерджі. Дим і попіл

— У кімнаті нікого не було. Анжу наполохав шум. Коли вона увійшла, побачила, що двоє чоловіків біжать до дерев.— Енні вказала на дальній кінець саду.

Я подивився туди. Дерева росли за сотню футів від будинку.

— Індійці? — запитав я.

— Вона вважає, що так.

— Вона їх не впізнала?

— Ні,— відмахнулася Енні.— Останнім часом тут з’явилося стільки нових облич...— Вона замовкла, але закінчувати фразу не було потреби.

На початку року Дас закликав до одноденного страйку, і його підтримало багато аліпурських робітників і садівників. Деякі сагиби поставилися до дій свого персоналу як до особистої образи і наступного дня всіх звільнили, замінивши новими людьми, які знали, з якого боку намащена маслом їхня роті[11].

— А ваш дверник? — продовжив я.— Хіба він не мусить патрулювати територію?

— Він був біля брами,— відповіла вона.— Територію він обходить у темряві.

— І він нічого не бачив?

— Ні.

— Навіть того, хто вихлюпнув на двері відро фарби?

— Схоже, ні.

Цілком можливо. Відстань між брамою та будинком доволі велика, і користі від дверника тут було стільки ж, скільки від мерця.

— Знаєте,— завважив я,— хоч би скільки хорошого він вам зробив, з таким само успіхом ви можете замінити його на опудало. Дешевше буде.

Вона зітхнула.

— А хто годуватиме його родину, Семе?

Я нічого не відповів. Якщо вона хоче грати святу захисницю кожного корінного калькуттця, це її справа, але це не завадило двійко з них поцілити цеглиною в її вікно.

— Якісь загрози надходили? — допитувався я.

— Ні,— була відповідь.— Але серед сусідів паніка. Кілька днів тому лікарю-парсу та його дружині, вони живуть поблизу, хтось уночі підпалив оранжерею.

— Ну а ви? — продовжив я.— Маєте уявлення, навіщо спаплюжили ваш будинок?

Вона знову кинула на мене красномовний погляд, той самий, в якому читалося, що вона не в захваті від моїх детективних здібностей.

— Хіба це не очевидно?

Англо-індійці завжди були легкою мішенню. На них нападали по всьому місту. Їхнє життя ніколи не було простим — ми дивилися на них зі зневагою, індійці — з недовірою,— але з літа справи погіршали. І причиною стали залізниці. Це завжди було Ахіллесовою п’ятою уряду. Без них країну паралізує, і влада змушена йти на компроміс. Але після збоїв, що відбулися на початку, потяги знову ходили, рух відновився протягом тижня. Місцеві звинувачували англо-індійців. Люди вважали, що саме вони пішли на співпрацю з британцями і керують залізницями. Авжеж, це було не так. Дійсно, вони обіймали багато залізничних посад, але керівниками завжди були британці. Англо-індійці виявилися чудовими цапами-відбувайлами. Завжди легше звинувачувати в саботажі меншість, ніж визнавати, що не всі індійці відгукнулися на заклик Магатми кидати зброю.

Якщо Дас має рацію і заборона діяльності волонтерів дійсно приведе до збільшення кількості нападів, не потрібно бути генієм, щоб вирахувати, хто стане першими жертвами.

— Ліпше вам поїхати з будинку на кілька днів,— запропонував я.— Доки пристрасті не вляжуться.

— І куди ж мені податися, Семе?

В її голосі забриніло напруження.

— До готелю,— знизав я плечима.— Може, до «Великого східного»? — Це припущення викликало спогади. Туди я вперше запросив її на обід. Але було то понад два роки тому. Тоді ми були іншими людьми.

— Не дозволю, щоб мене вигнали з дому,— заявила вона таким тоном, що стало ясно: сперечатися марно.

Я кивнув і пішов за нею назад до передпокою.

Я швидко оглянув решту будинку, перевірив усі зовнішні двері й вікна, запропонував поставити біля входу констебля, що було не дуже обачним з мого боку, враховуючи, як нам не вистачало людей і те, що я не маю повноважень розпоряджатися кадрами, але вже не вперше з моїх вуст злітали слова, якими я намагався її вразити.

Вона відмовилася і проводила мене до дверей; уже приїхало кілька робітників з інструментами та дошками, щоб тимчасово забити вікно.

Я повернувся до неї, досі не впевнений, навіщо вона мене покликала. Десь у глибині душі я відчував, що вона й сама не знає. Можливо, зіштовхнувшись із небезпекою, вона зробила це інстинктивно, а тепер шкодує. Судячи з виразу її обличчя, це припущення було цілком слушним.

— Ви впевнені, що тут усе буде гаразд?

— Все буде добре, Семе,— відповіла вона. І, схоже, справді так вважала.— Мене все це трохи вибило з колії. Не варто було вас турбувати.

— Я можу прийти пізніше,— запропонував я,— або залишитись... якщо ви хвилюєтесь.

Слова зірвалися з язика, не встиг я і збагнути.

Вона невесело розсміялася.

— На всю ніч, Семе, або лише до другої?

Сім

оли я покинув будинок Енні, все було в тумані, і на вулицях, і у мене в голові. Як завжди, тишу сутінок порушувало стрекотіння цвіркунів. Руки і ноги у мене боліли, і навіть таке легеньке навантаження, як сісти в авто, позбавило мене енергії. Я упав на заднє сидіння і зачинив дверцята.

— Лал-базар, сер? — запитав водій.

— Ні. Премчанд-Борал-стрит.