Абір Мухерджі. Дим і попіл

У голові бухкало. Я поглянув на годинник. Лише третя минула. Останнім часом сил у мене вистачало лише на півдня.

Я влаштувався на кріслі і спробував сконцентруватися на роботі. Дізнатися про плани Даса я не здатен, та можу хоча б поміркувати, що сталося з тілом китайця в опійному притоні.

Далеко в цьому напрямку я не просунувся, бо задзеленчав телефон. Напевно, Не Здавайся телефонує повідомити, що здогадався, яким буде наступний крок Даса, або, ймовірніше, поставити якесь дурне питання.

Я підняв слухавку.

— Семе?

Жіночий голос; не чув його уже кілька місяців.

— Енні? — відповів я.— Чим зобов’язаний такому задоволенню?

— Я ж вам не докучаю, ні?..— Голос її обірвався.

— Аж ніяк,— запевнив я.— Усе гаразд?

Не дуже проникливе питання, як на детектива. Щось таки сталося. Інакше вона б не зателефонувала. На мить єдиною відповіддю було потріскування. Тоді вона відповіла.

— Дещо сталося, Семе.

Пів години по тому я був уже в Аліпурі, серед бульварів та бунгало Білого міста. У цій частині Калькутти важко було сказати, що більшу частину міста лихоманить уже майже рік. Можливо, трава на якомусь лужку і була на пів дюйма вищою, ніж зазвичай, або один-два особняки не підфарбували після злив серпневого сезону дощів, але цього можна було очікувати. Останнім часом страйкувало стільки місцевих, що знайти потрібну людину було доволі важко. Щоправда, на початку року було ще гірше, коли кожен індус разом зі своїм собакою відгукнувся на заклик Магатми й пішов страйкувати.

«Хартал» — ось як вони це називали. Та виявилося, що хартали підкоряються законам Ньютона. Бо на кожну дію знаходиться протидія. За кожен недоглянутий квітник робітник не отримав платні, а його родина наблизилася до злиднів та голоду. Страйки, як і війна,— кампанія на виснаження, і врешті-решт порожній живіт перемагає політику. З часом робочі, садівники, дверники, залізничники та більшість інших повернулися на свої посади, і будинки Аліпуру знову засяяли під зимовим сонцем за добре доглянутими живоплотами.

Водій зупинився на узбіччі біля будинку Енні. Залізна брама була зачинена, поруч сидів її дверник, огрядний молодик з виглядом опасистого херувима і з таким же бажанням працювати на обличчі, яке буває у лінивців. Зазвичай підняти його з обшарпаного стільця і змусити рухатись швидше за равлика можна лише з допомогою потоку лайки або стихійного лиха, але сьогодні він підскочив зі стільця, як вгодований хорт із загону. Знайшовши у зв’язці на поясі потрібний ключ, він відімкнув браму, широко її розчахнув і помахав, щоб ми заїжджали на всипану гравієм доріжку завдовжки з Суецький канал, у кінці якої височів будинок Енні. З гарними зеленими віконницями та рожевою бугенвілією, що плелася білими стінами, він вважався б мальовничим, але не сьогодні. Бо парадні двері були замазані червоною фарбою.

Я вистрибнув, не встиг автомобіль зупинитись, і кинувся сходами до входу. Двері відчинила покоївка Енні, Анжу, худорлява жінка з сутулими плечима і таким виразом обличчя, ніби вона носила на спині всі турботи світу. Я вже не раз зустрічав її, коли частіше навідувався до цієї оселі. Зазвичай вона вітала мене обачною усмішкою, ввічливим жестом та кількома нерозбірливими словами, але сьогодні думки її були зайняті іншим.

— Капітане Віндгеме, сагибе,— промовила вона, а тоді переключилась на бенгальську і заторохкотіла так швидко, що зрозуміти її годі було й думати. Второпавши, що я не розумію, вона раптово замовкла, а тоді, взявши мене за руку, запросила за собою.— Ходімо,— задихаючись, сказала вона,— господиня там.

Я пройшов за нею крізь передпокій. Усередині пахло гарденіями. Вони завжди були розставлені по всьому будинку, і я подумав, що міг би зробити приємність і принести букет — хоча прийшов і не зі світським візитом. Покоївка зупинилася біля відкритих дверей до вітальні і з надією підвела на мене очі. Навіть не знаю, що означав той погляд.

— Будь ласка, зачекайте. Покличу господиню.

Я пройшов повз неї до кімнати. Від останнього мого візиту вона майже не змінилася. Ті самі сімейні світлини на столику горіхового дерева перед парчевою канапою, такі в Калькутті обожнюють — рідкісне поєднання грошей і гарного смаку. По обидва боки широкого вікна стояли дві великі статуї індуського бога Шиви, творця й захисника всесвіту, який на квітці лотосу виконував свій небесний танок у вогняному колі. Вас легко можна було б пробачити, якби ви вирішили, що вони однаковісінькі, але, придивившись пильніше, можна було помітити невеличкі розбіжності. Вираз обличчя бога та його поза не були ідентичними. Колись Енні мені пояснювала.

— Перший Шива перебуває у стані благодаті,— розповіла вона.— У танці творця народжується всесвіт. Інший — сердитіша його форма.

— Знищувач? — запитав я.

Вона завагалася.

— Певним чином, але не схожий на нашого бога, який руйнує світ у книзі «Одкровення». Індуси вірять у реінкарнацію — не лише душі, але й усесвіту. Шива знищує старе, щоб його можна було обновити. Він руйнує, але може створити знову.