Абір Мухерджі. Дим і попіл

Щозими те саме. Щойно температура опускалася нижче десяти градусів, захворювала половина міста, і розмови про пневмонію та інфекції дихальних шляхів відвойовували собі місце серед довічних бенгальських пристрастей: політики та спорожнення кишківника.

Я вийшов за кілька вулиць і решту шляху до опійного притону подолав пішки. З фасаду будівля нічим не відрізнялася від інших у цьому місці: зачинені віконниці, пофарбований фасад, потріскана штукатурка, побита цегла. На дверях висів замок, на стіні над ними була прибита дерев’яна табличка з вилинялими китайськими ієрогліфами, написаними червоною фарбою.

На вулиці, поруч із ліхтарем, стояв самотній констебль, замотаний у шалик, і притупував ногами, щоб хоч якось зігрітися. На вигляд йому ледь виповнилося двадцять, він дуже нервував, але, зачувши мої кроки, підвів рушницю.

— Хто йде? — вигукнув він з упевненістю священника, що потрапив до борделю.

Побачивши, що перед ним сагиб, він випрямився, а коли я витяг своє посвідчення, аж зітхнув із полегшенням.

— Як вас звуть, констебле? — запитав я.

— Мітра, сер. Із тангрського відділку.

Я збрехав і сказав, що я з поліції моралі.

— Мені потрібно потрапити всередину,— сказав я.

— Так, сер,— відповів він і витяг із кишені зв’язку ключів.

Знайшовши потрібний, він повернувся й схилився над замком. Той клацнув і відімкнувся, а ланцюг, який він утримував, упав на землю. Мітра чоботом відштовхнув його з дороги і відчинив двері. Я позичив його лампу і ступив усередину, в темряву.

Пахло тут не так, як минулої ночі. Запах формальдегіду та опію зник, його замінив інший — такий слабкий, що я не міг його визначити, але він дуже нагадував мені про траншеї. Я спустився сходами в підвал, пройшов коридором до кімнати, де менш ніж двадцять чотири години тому лежав у коматозному стані на мотузяній койці в оточенні півдюжини інших друзів містера О. Тепер кімната була порожньою, мовчазною, як камера могили фараона. Та привиди минулої ночі й досі були тут: зламаний стілець, перекинуте ліжко, опійна таця, що притулилася в кутку, ніби так і було задумано,— мовчазні свідки того, що сталося.

У темряві я наступив на бамбукову люльку для куріння опію, та хруснула під ногою. Я відштовхнув її геть, простежив поглядом, як вона закотилася в тінь. Пішов далі, вийшов із кімнати до коридору, куди мене випхала східна дівчина, піднявся сходами, проліз крізь люк до кімнати, де знайшов чоловіка при смерті.

Кімната була порожньою. Мене це не дуже здивувало. Хоч би як нам бракувало людей, хлопці з поліції моралі навряд чи пропустили б тіло, що лежить посеред підлоги. Я опустився навколішки і провів рукою по кахляній підлозі. Жодних слідів крові. Власне, тут узагалі майже не лишилося слідів. Чи можливо, щоб після моєї втечі, доки люди Каллаґана нишпорили по всіх закутках, хтось переніс тіло та вимив підлогу? Абсурд — але саме так і мусило статися. Альтернативний варіант — я все це вигадав.

Я потрусив головою. Не можу ж я сумніватися в собі. Це шлях до безумства.

— Опануй себе, Віндегеме,— прошепотів я.

Мрець — не опійна люлька. Я дуже яскраво все пам’ятаю: як прикладав вуха до його рота, перевіряючи, чи дихає; пригадав його кров на руках та сорочці, дивний вигнутий ніж. Але які докази цьому я мав?

Ліпше зосередитись на конкретних речах. Я детектив. Я мав справу з доказами, і якщо наразі не маю жодного, то мушу, чорт забирай, знайти. Я повернувся до коридору, знову опустився навколішки і помацав пальцем підлогу. Цього разу на долоні лишився пил.

Знову піднявся до кімнати, підійшов туди, де, як вважав, лежало тіло. Витяг складаний ніж, упав на коліна, розкрив маленьке лезо й засунув його у шпарину між двома кахлями, пошкрябав крихкий цемент кладки, тоді витяг лезо і оглянув. Кінчик був укритий пилом і темним порошком. Я пошкрябав іще, між іншими кахлями. Лезо вкрилося тим самим темним брунатним порошком.

Я витер лезо об рукав сорочки і підвівся. Може, тіло й прибрали, підлогу вимили, але зробили це квапливо. Кров просочилася у щілини між кахлями і засохла.

Питання в тому, хто прибирав і що зробили з тілом? Сумніваюся, що то люди Каллаґана. Він прямо сказав мені, що нічого цікавого для карного розшуку не знайшов, а він не з тих, хто бреше, у всякому разі так переконливо.

Лишалися «Відділ Н», місцева поліція або китайці.

Припускаю, що китайці або втекли, або їх заарештували. Хай би що там було, сумніваюся, що хтось із них затримався достатньо довго, щоб сховати тіло й вимити підлогу. Що ж до місцевої поліції, навіщо їм прикривати вбивство?

Тоді «Відділ Н».

Якщо хтось і мав причину ховати тіло, то це вони. Облаву влаштували за їхнім наказом. Можливо, покійник і був тим самим невловимим Фен Вангом, ватажком Зеленого Ґанґу з Шанхая. Убивство в Калькутті китайського громадянина, хай навіть і наркобарона, вони залюбки приховали б.

Сховавши ніж, я повільно повернувся до передньої частини похоронного бюро. Мітра й досі був там, із гвинтівкою в руках, занепокоєний, як дитина.