Абір Мухерджі. Дим і попіл

Ми пройшли повз охорону біля брами і вийшли на вулицю. Там чекав молодий чоловік, Бос, що звертався до демонстрантів. Якимсь чином йому вдалося уникнути арешту, і тепер він стояв, притулившись до дерева, курив сигарету і, жодних сумнівів, чекав на Даса, тож неабияк здивувався, побачивши поруч із ним нас. Він загасив сигарету, жбурнув недопалок у канаву і підійшов.

Дас повернувся до Не Здавайся:

— Здається, мені не потрібно представляти тебе Суббашу.

Не встиг Не Здавайся і рота розкрити, а Бос уже потискав йому руку.

— Оце так! Це ж Сурендранат-да,— іронічно промовив він, додавши до імені частку, яка нібито мусила вказувати на повагу.— Раніше мені здалося, що я упізнав твоє обличчя. Не кажи, що ти нарешті вирішив приєднатися до боротьби.

— Ще ні, Суббаш-бабу,— відповів Не Здавайся.— Дозволь представити мого старшого офіцера, капітана Віндгема.

Молодий індус обернувся до мене і простягнув руку.

— Бос,— відрекомендувався він.— Суббаш Бос. Приємно познайомитись, капітане.

— Вам не було б так приємно, якби ви чули, що повідомив нам капітан,— утрутився Дас.— Від завтра Конгрес волонтерів — заборонена організація; вас, мій друже, можуть заарештувати.

— Як мило,— саркастично промовив Бос.— Саме вчасно. Я в Калькутті вже кілька місяців, і заарештували всіх, крім мене. Якщо чесно, почуваюся просто ніяково. Цікаво, куди ж мене посадять? Я так розумію, що всі в’язниці Індії вже мало не лускаються.

— Бірма завжди під рукою,— підказав я.

Даса мій коментар дуже потішив, і він розреготався, але дуже скоро зігнувся в черговому нападі кашлю. Бос поклав руку на плече старому, щоб його підтримати.

— Мушу вибачитись,— сказав Дас, коли напад минув.— Як бачите, капітане, зимна погода зіграла зі мною злий жарт.

Поруч зі мною знервовано засовався Не Здавайся.

— Можна вас дещо попросити, каку?— сказав він.— Робіть те, що мусите, але, будь ласка, не напрошуйтесь на арешт. Ваше здоров’я вже не те, що раніше, а центральна в’язниця Калькутти чи каземат у Бірмі — не те місце, звідки повертаються міцнішими.

Дас поклав руку на плече Не Здавайся.

— Людина не може обманути свою долю, Сурене. Якщо мені судилося бути заарештованим, то так і буде.— Не Здавайся хотів було заперечити, але Дешбандху продовжив: — Але я прислухаюсь до твоєї поради, якщо і ти на мою зважиш. Сходи до батьків. Мати сумує за тобою — і твій батько, він такий же упертий, як і ти, але я його знаю, він також гостро відчуває твою відсутність.

Шість

  як він відреагував?

Таггарт стояв, повернувшись до нас спиною, зціпивши руки позаду, і дивився крізь вікно кабінету на місто внизу.

— Він сказав «дякую»,— відповів я.

— Невже? — Таггарт повернувся до нас.

— Приблизно. А ще він попросив передати вам свої вітання.

Приховати хворобливу посмішку комісарові не вдалося.

— Авжеж, попросив. Більше він нічого не казав?

— Він вважає, що заборона волонтерів — небезпечний хід, сер,— вступив Не Здавайся.

— Так і сказав, сержанте? — скептично гмикнув Таггарт.— І чому б це?— Його тривожить, що без них демонстрації вийдуть з-під контролю. Він не думає, що у нас вистачить людей підтримувати порядок.

Думка була слушною, але мені не подобалася сама ідея того, що закон і порядок впроваджуватиме хтось, окрім поліції.

Таггарт підійшов до свого крісла і сів за стіл.

— От нахабство. Він не проти продемонструвати світові, що ми не спроможні підтримувати спокій у цьому місті. Якби не його витівки, тут нічого б не загрожувало спокою.

— Боюся, він про це іншої думки, сер,— не погодився Не Здавайся.

— Так,— зітхнув Таггарт,— звісно, іншої. Питання в тому, чи послухає він нас.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Сумніваюся, сер,— сказав я.

— Краще б послухався,— відповів Таггарт.— Заради нас усіх.

Закінчилася зустріч якось швидко: комісар укотре закликав мене пригадати мій досвід роботи у спеціальному відділенні в Лондоні та у військовій розвідці під час війни у Франції і вирахувати, що саме планує робити далі Дас, а тоді перешкодити йому це зробити. Я міг би завважити, що ворожіння — не зовсім те, чого я навчився в Скотланд-Ярді та траншеях, і вистежування кремезних ірландців та виловлювання німецьких шпигунів не дуже допоможе проникнути в найпотаємніші думки хитрого старого індійського адвоката з поганим здоров’ям, але навряд чи це щось змінило б. У такому гуморі Таггарт лише відмахнувся б від цього, як від банальної відмовки.

Отже, отримавши завдання, яке неможливо виконати, ми з Не Здавайся повернулися до мого кабінету зализувати рани і думати, як краще вчинити. Догана — як вода, завжди тече вниз; Таггарт виплеснув своє розчарування на мене, я ж своє — на Не Здавайся.

— Мені байдуже, що ви робитимете,— заявив я.— Пригадайте всі послуги, які ви комусь зробили, поговоріть з усіма, з ким потрібно, від батька до Дасової пралі, якщо знадобиться, але дізнайтеся, що він планує.

Вираз сержантового обличчя не дуже відрізнявся від моєї мини, коли я отримав такий же сміховинний наказ від Таггарт. Але він усе ж таки зробив кілька нотаток у своєму жовтому записничку, вибачився і вийшов.