Абір Мухерджі. Дим і попіл

Браму перед Вищим судом охороняв взвод озброєних солдатів, які так ретельно перевіряли наші документи, ніби то були екзаменаційні роботи. Задовольнившись, вони помахали, щоб ми проходили, і ми опинилися у дворі, що нагадував територію коледжу в Оксфорді, де вздовж лужків проходжалися юристи в чорних мантіях, занурені в тихі розмови, і навіть не підозрювали, що відбувається за кілька ярдів від них.

— Я так розумію, що містер Дас виступає захисником у суді номер три,— сказав Не Здавайся.

— Не знаєте, у чому там справа?

— Ні, сер, але зазвичай суд робить перерву на обід приблизно в цей час, тож довго чекати нам не доведеться.

Ми опустилися на потертий дерев’яний ослін у коридорі біля суду номер три. Тут ми були вже багато разів; сиділи на цьому самому місці і спостерігали, як повз нас пробігають ці самі заклопотані судові офіцери, нахиливши голови, притискаючи до грудей портфелі, а ми сиділи і чекали, доки нас викличуть давати свідчення.

Минали хвилини, але двері суду номер три лишалися рішуче зачиненими. Натомість відчинилися двері в дальньому кінці коридору, і звідти вийшов індус-патрицій у костюмі-трійці в тонесеньку смужку, чорній мантії та сивій перуці юриста. Він покрокував коридором у нашому напрямку, за ним — двоє молодиків, навантажені стосами тек.

Вигляд у чоловіка був надзвичайно знайомий, і я вже відкрив рота, щоб поділитися цим відкриттям з Не Здавайся, аж тут чоловік помітив нас, і вираз його обличчя змінився. Цей вираз я бачив безліч разів.

— Це ваш...

— Так,— відповів Не Здавайся.— Це мій батько.

Більше він не встиг нічого сказати, бо я підвівся і пішов.

— Ходімо,— кинув йому.— Представте мене своєму любому батькові.

— Не певен, що це гарна думка, сер,— сказав він, наздоганяючи мене.

— Пусте,— відрізав я.— Вже давно варто було це зробити.

— Батьку,— промовив Не Здавайся, коли ми підійшли до чоловіка та його помічників,— дозвольте представити вам капітана Віндгема, мого старшого офіцера.— Він повернувся до мене: — Капітане Віндгеме, це мій батько, містер Сасадхар Банерджі, судовий адвокат.

— Дуже приємно,— сказав я.

Банерджі-старший зняв окуляри й усміхнувся.

— Мені також, капітане,— відповів він, поклав окуляри в нагрудну кишеню і простягнув мені руку.— Отже, ви і є той англієць, що наповнює голову мого сина імперськими дурницями.

— Я просто навчаю його поліційної справи, сер,— заперечив я.— Імперські дурниці лишаю віцекоролю. І, відверто кажучи, поліція може пишатися вашим сином, як і родина,— продовжив я, як той учитель, що звітує про успіхи найкращого учня.

Банерджі-старший поважно закивав.

— Дуже тішить, що Сурен поводиться належним чином,— сказав він.— Проте ми з його дядьками були б більш задоволені, якби він обрав альтернативну професію.

— Країна потребує детективів, сер,— відповів я, повторивши слова, які сказав мені сам Не Здавайся, коли ми познайомились,— хоч би хто був при владі, британці чи індійці.

— Лікарів країна також потребує, капітане,— не погодився він.— І лікарі мають перевагу: вони роблять добро, уникаючи моральної дилеми, чи допомагати чужинцям, які узурпували владу, чи ні.

— Баба[10] будь ласка,— втрутився Не Здавайся.— Зараз не час для дискусії.

— Ваш син захищає закон у країні,— завважив я адвокату.— Можна сказати, що й ви робите те саме, сер.

— Я захищаю тих, хто бореться з несправедливістю,— відрізав він.

— А ваш син бореться за справедливість для родин жертв, і ніхто, крім нього, більше за них на боротиметься.

Старий на мить замислився.

— Скажіть мені, капітане, коли ви востаннє розслідували убивство простого індуса?

Я ухилився від відповіді.

— Можу сказати вам, сер, що дії вашого сина врятували життя як індійців, так і англійців. Серед тих, з ким я служив, немає кращого офіцера.

За спиною відчинилися двері суду номер три.

— Доведеться продовжити цю дискусію іншим разом,— визнав я, і Не Здавайся з полегшенням зітхнув.— Боюсь, зараз ми мусимо зайнятися однією справою.

Вибачившись, ми повернулися до суду номер три, звідки виходила зграя журналістів та інших, більш принципових членів суспільства. Авжеж, суду присяжних не було. Їх не скликали від 1908 року, у всякому разі на слухання політичних справ, пояснюючи тим, що важко знайти дванадцять добропорядних громадян у країні з населенням у триста мільйонів душ. Присутність преси та публіки стала для мене несподіванкою, оскільки влада має повноваження проводити такі слухання таємно. Я зробив висновок, що уряд був тільки радий розголосити те, що відбувалося за дверима.