Абір Мухерджі. Дим і попіл

Ми з Не Здавайся відступили, пропускаючи присутніх; вийшов Дас у супроводі молодшого адвоката. Той, кого Не Здавайся назвав домінуючою фігурою в індійських юридичних колах, був на зріст десь п’ять футів шість дюймів, у білих дхоті і курті, які в цьому найяснішому місці здавалися такими ж недоречними, як і костюм у смужечку на рисовому полі. Йому було за п’ятдесят, як зазначалось в особистій справі, хоча риси його обличчя були м’якими, як у значно молодшого чоловіка. Я і раніше помітив це у бенгальців. Вони старішають не так, як інші. Обличчя залишаються молодими, а черевця стають круглішими, тож легше визначити вік людини не за сивим волоссям, а за обхватом живота.

Коли Дас побачив Не Здавайся, очі його засвітилися. Обірвавши розмову з помічником, він підняв руку, щоб привітати сержанта.

— Сурене, хлопчику мій! — посміхнувся він.— Що привело тебе сюди?

Усмішка згасла, її змінив напад кашлю, від якого чоловік зігнувся мало не навпіл. Він закрив рот хустинкою. Його помічник і Не Здавайся кинулися йому на допомогу. Дас витягнув вільну руку, щоб їх зупинити. Кашель припинився, він випрямився, на очі від напруження набігли сльози.

Не Здавайся поправив манжети.

— Дас, каку,— привітався він.— Чи можу я представити вам капітана Віндгема? Він прийшов передати вам повідомлення від комісара поліції, лорда Таггарта.

Дас повернувся до мене і протягнув руку.

— Ваша репутація вас випереджає, капітане. Дуже приємно нарешті з вами познайомитись.

— Мені також, сер,— відповів я, потискаючи руку.— Хоча я дуже здивований, що ви про мене чули.

— Авжеж.— Він привітно посміхнувся.— Батько Сурена не раз згадував англійського офіцера-диявола, який так недоречно переконав його сина не йти у відставку. Втім, я не маю нічого проти вас особисто. То що хоче передати мені наш шановний капітан поліції?

Хоч було прохолодно, я весь спітнів. Витяг хустинку з кишені, витер піт із чола.

— Може, прогуляємось? — запропонував я.

— Вважайте це дружнім застереженням,— сказав я, коли ми вийшли з вузького коридору на стежку, обсаджену пальмами, що вела крізь сад.— Завтра уряд збирається видати наказ, який забороняє волонтерську організацію. Всі учасники зібрань у воєнних одностроях чи схожому одягу будуть заарештовані.

Дас замислився над моїми словами, обличчя його потемнішало.

— Можливо, це і застереження,— нарешті промовив він,— і я дуже ціную, що мене попередили заздалегідь, але нічого дружнього в ньому немає. Наші волонтери допомагають підтримувати порядок. Ви і гадки не маєте, яка потрібна дисципліна, щоб забезпечити це «не» у ненасильстві. Волонтери стежать, щоб пристрасті не вийшли з-під контролю.

— Сумніваюся, що віцекороль такої ж думки,— гмикнув я.— Як я зрозумів, наказ безпосередньо від нього. А виконувати накази — робота поліції. Саме за це нам із сержантом Банерджі платять гроші.

Дас тихенько розсміявся.

— Авжеж, капітане. Але ви мусите визнати, що волонтери дуже вам допомогли за останні кілька місяців. Особливо зважаючи на те, що людей вам вельми бракує.

Якщо нам і бракувало людей, то це через очолювані ним протести і відставки, до яких закликали вони з Ґанді. Він перевернув факти догори дриґом. Та зрештою він же юрист.

— Сподіваюся, ви виконаєте наказ,— сказав я.

— Ви вважаєте, я здатен на такий вчинок?

Навряд чи йому потрібна була відповідь.

— Я очолюю рух неспівпраці,— продовжив він.— І я погано б виконував свої обов’язки, якби почав співпрацювати з владою.— Він легенько поплескав мене по плечу: — Дозвольте вас запитати, капітане. Чи варто виконувати наказ, який я вважаю несправедливим? Якби ми помінялись ролями, що б зробили ви?

Ненавиджу цю нову породу пацифістів серед індійських революціонерів. Вони часто поводяться так, ніби ми добрі друзі, які просто не порозумілися, і коли суперечку буде вирішено — авжеж, на їхню користь,— ми знову питимемо чай і будемо найкращими приятелями. Від цього давати їм ляпаса морально складніше. Куди поділися старомодні терористи? Принаймні з ними все ясно. Вони можуть спробувати тебе вбити, але хоча б проявляють порядність і не втягують спершу в дебати.

— Я людина не політична, сер,— відповів я.— І просто виконую свій обов’язок.

— Обов’язок перед ким, капітане? Перед вашим імператором за морем чи перед людьми цього міста? Позбавити Калькутту такої стабілізуючої сили, як волонтери,— дуже ризикована гра. Якщо не вони, то хто зупинить протести, що вийшли з-під контролю? Чи, можливо, саме на це і сподівається Його Величність віцекороль? Коли прибуде принц Уельський у супроводі камер міжнародної преси, на вулицях шаленітимуть натовпи. Перед громадською думкою він предстане у вигідному світлі.

— Нагадаю вам, сер, що саме містер Ґанді, а не уряд, звільнив ці сили і закликав поліціянтів іти у відставку,— завважив я.— У будь-якому разі, хай би чого там хотів чи ні віцекороль, не сумніваюся, що бажання комісара — уникнути непотрібних провокацій та непорозумінь.