Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Віндгеме! — гукнув він услід.— Вип’ємо найближчим часом, гаразд?

Я залишив його, вийшов з кабінету і повільно спустився сходами. Внизу притулився до стіни і витяг пачку сигарет. Запаливши одну, замислився над розповіддю Каллаґана. Облаву минулої ночі влаштували явно за наказом «Відділу Н», який буцімто отримав наводку, що в місті перебуває китайський гангстер. Але військові отримали завдання відстежувати політично ненадійних. Відколи це вони стали перейматися китайськими наркоторговцями? І якщо вже Фен Ванг така цяця, нащо довіряти облаву поліції, замість того щоб провести її власними силами? Дійсно, відколи Ґанді почав закликати солдатів до відставки, кількість індусів-військових, що полишали армію, навіть не попередивши про звільнення, значно збільшилася, але важко повірити, що ці втрати погіршили їхнє життя більше за життя поліції.

Але причина облави — це лише половина загадки. Виникало ще одне питання: що сталося з трупом убитого чоловіка? Чому Каллаґан і словом про нього не обмовився? Невже його люди не знайшли мерця? Опійний притон і приміщення над ним являли собою справжню кролячу нору: низка малесеньких кімнаток, закутів та щілин. Чи можливо, що офіцери не дуже старанно обшукували це місце? Навряд чи, враховуючи, що полювали на певну особу, ще й з таким завзяттям мене переслідували.

Припускаю, що хтось прибрав тіло за ті кілька хвилин, що минули між моєю втечею та обшуком кімнати. Якщо так, то хто і куди його подів?

Жодна деталь не мала сенсу, а тоді на думку взагалі спало дещо тривожне. Може, ніякого тіла і не було. Мій мозок затуманив опій. Може, я все це уявив?

Але в руках у мене було знаряддя вбивства. Сорочку й руки вкривала кров убитого. На жаль, кинджал та сорочка тепер на дні каналу Серкуляр, а руки вимиті. Щоправда, у шафі залишалися позичені сорочка й чадра, але вони нічого не доводять. Правда в тому, що фізичних доказів того, що сталося, у мене немає.

Я зробив довгу глибоку затяжку і спробував викинути цю думку з голови. Сказав собі, що той чоловік був справжнім. Напрошується очевидний висновок: Каллаґан мені бреше. Його люди знайшли тіло; можливо, то навіть був Фен Ванг, і «Відділ Н» наказав їм мовчати. Так і мусило бути. Решта — параноя.

На столі на мене чекала товстенька тека. На білому прямокутничку було надруковане ім’я «Ч.-Р. Дас», а зверху лежала записка, написана рукою Не Здавайся. Він знайшов Даса. Виявилося, що Дешбандху сьогодні вдень буде у Вищому суді.

П’ять

и з Не Здавайся сиділи на задньому сидінні поліційного «волслі» і нікуди не їхали. Капот машини вказував у напрямку Стренд-роуд, але майже десять хвилин ми не рухалися. Вдалині виблискувала на пообідньому сонці біла вежа Вищого суду.

— Ви певні, що він там? — запитав я.

— Ми б тут не застрягли, якби його там не було,— відповів Не Здавайся.

Навколо нас гуділи клаксони і розпалювалися пристрасті. Я відчинив дверцята і вийшов. За кілька ярдів з нещасним виглядом стояв місцевий констебль, помітний завдяки червоній фесці й парасолі, підвішеній до паска, щоб звільнити руки для регулювання руху — не те щоб він так уже його і регулював, бо всі вулиці поблизу були заблоковані.

— Що відбувається? — поцікавився я, підходячи до нього.

Він похитав головою, як це полюбляють робити індуси.

— Дорога заблокована, сер. Біля будинку суду відбувається демонстрація.

Я подякував і повернувся до авто. Не Здавайся стояв поряд і терпляче чекав.

— Далі підемо пішки,— вирішив я.

Вищий суд розташувався у палаці в неоготичному стилі, між ратушею, річкою та полем для крикету в «Еден Ґарденз». Кажуть, що це копія торгових рядів в Іпрі. Ми проходили крізь Іпр під час війни, але не пригадую, щоб бачив там таку будівлю. Не дивно. Тоді екскурсії містом мене не дуже приваблювали, до того ж німці, французи або всі ми разом могли розбомбити її вщент.

Причина хаосу на вулиці скоро з’ясувалася. На пів-дорозі до суду, просто посеред Еспланад-роуд, сиділо зо дві дюжини чоловіків у білих капелюхах та дхоті, вигукували гасла й розмахували плакатами, що закликали до вже звичного — звільнення політичних в’язнів, самоуправління для Індії та, для різноманітності, відновлення турецького султанату, щоб захищати святі мусульманські місця. Остання вимога могла здатися дивною, але то була ідея Ґанді, і дуже дотепна. Додаючи її до своїх закликів до незалежності, чолов’яга зробив те, чого нікому не вдавалося зробити за тисячу років: він завоював прихильність мільйонів мусульман і об’єднав їх у спільній справі з індусами. Події набували не дуже вдалого повороту, щонайменше для віцекороля та Міністерства у справах Індії. Врешті основним мотивом уряду не надавати незалежності був той факт, що не можемо ж ми лишити меншини Індії, особливо мусульман, жити під тиранією індусів. Але цей аргумент ставав доволі сумнівним, якщо всі бралися за руки і вели один з одним чесну гру.