Абір Мухерджі. Дим і попіл

До свого столу на Лал-базар я дістався о пів на одинадцяту. Я не дуже в ладах із часом і, буває, запізнююсь, але не зловживаю цим настільки, щоб про це говорили інші офіцери — у всякому разі, мені в очі. Щоправда, Не Здавайся зробив кілька туманних натяків, що він нібито щось чув, але я точно не певен, що він мав на увазі. Коли йшлося про передачу інформації, його висловлювання могли бути таким ж заплутаними, як і пророцтва дельфійського оракула. Хоч би що там було, думки моїх колег мене не хвилювали. Важила лише думка одного-єдиного чоловіка, і, судячи з записки на моєму столі, він хотів мене бачити. Негайно.

Я зібрався з духом, вийшов із кабінету і, прихопивши по дорозі Не Здавайся, піднявся сходами на верхній поверх, до лорда Таггарта, комісара бенгальської поліції.

— Ч. Р. Дас. Що ви про нього знаєте?

Такого питання я не очікував. Я сидів у кабінеті лорда Таггарта, навпроти нього. Не Здавайся зайняв стілець поруч зі мною.

— Сер?

Комісар потрусив головою. Вигляд він мав виснажений. Як і всі поліціянти Калькутти останнім часом.

— Слухайте, Семе. Ви мусите знати це ім’я. Чи ви проспали весь минулий рік?

Авжеж, це ім’я було мені відоме. Як і всім в Індії.

— Головний підбурювач Ґанді в Бенгалії,— відповів я.— Його обличчя мало не щодня з’являється на шпальтах газет.

Не схоже, щоб відповідь заспокоїла комісара.

— Це все? Усі ваші знання про найбільшу скіпку в моєму боці?

— Намагаюся не пхати носа в політику, сер. Та якщо ви підозрюєте, що містер Дас когось убив, я обіцяю познайомитись із ним ближче.

Таггарт подивився на мене з підозрою. Ми працювали разом довгенько, ще з часів війни. Він дозволяв мені трохи більше, ніж іншим, але і його терпіння мало межу.

Він пропустив моє зауваження і повернувся до Не Здавайся.

— Може, сержант Банерджі нам допоможе?

Вигляд у Не Здавайся був такий, ніби йому важко всидіти на місці. Йому часто доводилося докладати зусиль, щоб не похизуватися своїм знанням, і я щоразу чекав, що його рука злетить у повітря, як у надміру старанного школяра.

— Чітта-Раньян Дас,— відповів сержант.— Адвокат у Вищому суді, його вважають одним із найкращих юристів в Індії. Підтримує рух самоуправління, прославився приблизно п’ятнадцять років тому, коли захищав поета Шрі Ауробіндо у справі про змову підривників в Аліпурі; жоден адвокат тоді не хотів брати цю справу. Дас добився того, щоб поета виправдали. Після цього слава його поширювалася, він став одним із найуспішніших юристів у Калькутті. Як і казав капітан, наразі він головний лейтенант Ґанді в Бенгалії, відповідає за організацію руху неспівпраці і Конгресу волонтерів у провінції. Народ його обожнює. Як і Магатму, його нагородили почесним титулом: називають його «Дешбандху». Це означає «друг нації».

— Так,— гірко відповів лорд Таггарт.— Нам він точно не друг, і його кляті волонтери також.

Не Здавайся змушував мене почуватися дурником. Я кинув на нього красномовний погляд, але у відповідь він лише знизав плечима.

Таггарт повернувся до мене.

— Як вам відомо, Семе, Його Королівська Високість принц Уельський прибуває у неділю, і Делі та Лондон хвилюються, щоб його візит до нашого міста пройшов успішно.

У принца було щось від американської кінозірки. Можливо, справа у його принадності чи природній упевненості, яка походить від знання, що ти народився правити однією шостою земної кулі; а може, все через добре скроєні, дуже дорогі костюми, які він носив, але хоч би що там було, по всьому світу до нього стікалися натовпи людей, погрітися в променях його слави, і британський уряд охоче цим користався: посилав його з добровільними візитами в усі куточки імперії.

Але Калькутта не Кейптаун; чи уявляють собі високопоставлені особи Лондону та Делі, як важко принцові буде зробити тут якесь добро? Якщо шукаєш миру, то Калькутта такий же гарний вибір, як і Марна для другої битви[6]. Зустрічав я його, принца Едварда Альберта Саксен-Кобург Віндзора, чи як там його прізвище, ще в шістнадцятому. Тоді, як і зараз, його послали в тур піднімати дух, хоча я так і не второпав, як потискання руки принца, який ніколи не відчув на собі жахів війни, мусило підняти бойовий дух людей, чиє життя звелося до очікування кулеметної кулі з їхнім іменем. Тоді він був іще зовсім хлопчиком. Пригадую його гладеньке обличчя й однострій, на розмір більший, ніж потрібно. Втім, хоробрості йому не бракувало. Подейкували, що він записався добровольцем на фронт ще в п’ятнадцятому, та в уряді короля навіть слухати не стали.

— Із цією метою,— продовжив Таггарт,— віцекороль вирішив визнати Конгрес волонтерів забороненою організацією, і вчасно. Від завтра їх вважають поза законом. І тут мені потрібні ви, Семе. Хочу, щоб ви передали це повідомлення особисто Дасу. Скажіть, нехай вважає це чесним попередженням.