7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

аерозоль і розпилювати його в магазині для апетиту читачів, так

само як зараз розпилюють аерозоль з ароматом смаколиків у відділі

хлібних виробів, вона скупила б усі книжки на світі й залишила б

їх у парку, бо їх усе одно нікуди було принести — ось так принести

додому і познайомити з плюшевими пекінесами й черепахами, представити їх один одному за правилами етикету англійських

класиків минулого — едвардіанського етикету зі згадкою про коро-леву Вікторію — і потім покласти їх на одну полицю, якби була

можливість, вона завісила б усі стіни книжковими полицями, і

підлоги було б не видно під клеєними корінцями, так щоб ніколи

не розібрати прізвище автора твору — яка різниця, хто там автор, не мріяли ж вони насправді про позажиттєву славу і позашлюбне

творче життя, просто носити свічки до церкви у чистий четвер, накриті шматком пластикової пляшки, щоб не згасли від вітру, і

більше нічого не потрібно для можливості сприйняття щастя, понад

усе їй подобалися тлумачні словники з незрозумілими словами, які

ніхто ніколи не використовує в реальному житті — де ви бачили

таких людей, — вона боялася комарих-перевертнів і покручів, у

Зеленому проваллі водилося багато таких театралів місцевих жахіть, а зранку вони перетворювалися на офісний планктон і весь день

сиділи в соцмережах або дрімали над серіалом «Теорія великого

145

вибуху», імітуючи активну роботу, а вночі їли чорних воронів разом

з пір’ям і лазили по деревах, мов персонажі комп’ютерного квесту, але її покручі ніколи не помічали — навіть там вона була нікому не

цікава, фейс-контроль Зеленого провалля працював хоч і з пере-боями, але все одно чітко, вона спробувала пофарбувати волосся в

рудий колір, удягнути чорну футболку із зображенням блискавки й

купити червону помаду, але навіть це не допомогло — неприродна

засмага видавала в ній чужинця, отже лише буккросинг залишали

їй ці люди, а не справжнє красне письменство, від якого холоне кров

хочеться скоріше прокинутися завтра вранці, щоб дізнатися, що буде

далі, або навіть узагалі не засинати, бо пропустиш щось цікаве, так

само вона грала в гру про дрібних пташок і свиню, на яку вони

нападають, кидаючи яйця, у магазині був овоскоп, але там Еллі

нічого особливого не сподівалася побачити, гра швидко набридала, але альтернативи все одно не було, будівельна компанія, в яку Еллі

влаштувалася після невдалого кар’єрного злету в газеті, який

закінчився падінням у прірву богемного безладу безгрошів’я, не

надавала на розгляд працівників ніяких інших варіантів дозвілля —

доступ у соцмережі був заблокований, навіть поштою користуватися було заборонено, раптом вибовтаєш комусь комерційні таємниці, або розповіси навіть спеціально, що ще гірше, на горішньому поверсі

весь час сварилися й били посуд, напрочуд гармонійна пара були ці

сусіди, увесь час згадували все своє спільне минуле — така гарна

пам’ять на почуття, які вже ніколи не повернуться, але щось їх

тримало разом на одній житловій площі, яку вони ніколи не

розміняють, не страх же самотності, від якої відвикаєш за стільки

років сварок, що неможливо уявити себе нікому не потрібним, простягаєш руку, а там пустка, раніше там завжди хтось був, хоча

могли дати добрячого стусана, але це все-таки прояв теплоти білкових

тіл, а тепер зовсім нікого, такі ґречні вони — ці сусіди, завжди

недоречні жарти на будь-яку тему, включно із забороненими в гар-ному товаристві – про доходи й політичні переконання, разом їли

чіпси з соєвим молоком і сварили владу, яка намагалася регулювати

життя індивідів шляхом постійного залякування, було досить лячно, але не дуже, бо рівень особистої свободи дозволяв заховатися в

якусь найвужчу шпарину і не реагувати на подразники, хтось тицяв

голкою і намагався перенести на препаратне скло, підхопити за

целюлітний бік з гречаною кашею і змусити танцювати модний

тверк, про який більше ніхто не згадував у наступному сезоні, але

146

вони були просто дві істоти з поганою поставою, які звикли одна

до одної, як до самого себе, і ніхто не міг би когось із них переконати в тому, що цей варіант реальності невдалий і десь існують

прийнятніші для тебе — варто лише відчинити двері під’їзду і

забути код, щоб ніколи сюди не повернутися, разом їм було знаходитися в одному приміщенні зовсім незручно, а інші люди вже не

викликали жодної цікавості, бо вони зрослися, немов сіамські близ-нюки, які понад усе мріють розділитися, але помруть від нестачі

крові, коли це нарешті станеться. Ніхто з них насправді не помер, хоча подібні думки виникали постійно, але померти на власне

замовлення трудящих не так уже й просто, лягти й закрити очі, і ні

про що не думати, і не підійматися більше ніколи, як Лазар в іржавому

простирадлі, не читати вголос один одному книжки про Біле Ікло

та про Гоголя в житті, він увесь час просив у когось гроші і ніхто з

друзів його не любив, якщо вірити листам, хоча всі шанували його

геніальність, любити на відстані значно легше, але притиснутися

щокою можна лише до великої плюшевої черепахи, яка приймає

форму твоєї голови, замість того, щоб дати тобі добрячого стусана.