7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

іклами, клацають ними зловісно й перемовляються мовою жестів, потім пірнають у гірські потоки і зникають у своїх греблях, а тітоньці-екскурсоводу немає за кого навіть вийти заміж, бо ніхто не цікавиться

знаними здобутками світової літератури, вона вже перетворилася

на даму-примару з новорічного мюзиклу про втечу звірів, навіть

великих статків не потрібно їй для щастя і для проведення спіритичних

сеансів наодинці зі своїм чайним блюдечком, на якому окріп роками

вимальовував свої горохові розпливчасті візерунки, поет інколи

відповідав на її риторичні запитання, спрямовані кудись у епіцентр

миготіння лампочки, яку не було кому прикрутити, щоб вона врешті-решт не миготіла, а силою думки чи гіпнозу вона збагачувала уран

словникового запасу (тут уже було б навіть занадто, але ніхто все

одно не чує), запитувала, чи скоро зима, чи не зірвуться банки з

огірками, коли лампочка миготіла два рази — це означало «так», а

один раз — «ні», уже був час готуватися до ленд-арту і робити

запаси нових солінь, Еллі було соромно, що вона так і не навчилася

готувати, бо нова культура споживання передбачає лише харчування

поза межами квартири, вона навіть не купляла ці красиві керамічні

мисочки з ієрогліфами для веганських салатів або чипсів, пуста й

стерильна кухня якось заспокоювала, бо ти найкращий і твій час

вартує кращого застосування, на ленд-арті обіцяли банановий смузі

та кіш, думаючи про їжу, Еллі зрозуміла, що знову голодна —

149

вранішня шаурма вже встигла перетравитися і шлунок почав

перетравлювати сам себе, уявивши цю картину, Еллі злякано подивилася на фотографію всесвітньо відомого поета в родинному

колі — ось він у центрі, бо всі ці жінки у великих білих капелюхах

з квітами, у білих сукнях і з білими парасольками від сонця, які

оточують його з усіх сторін, покладають на нього всі свої надії, від

безнадійності провінційного життя без вайфаю — усі світові війни

пройшли повз них, не зачепивши навіть краєчком вуха, не краяли

серце повідомлення про наелектризований дріт та інші газетні

вирізки, які можна зберігати роками, а можна витрачати менш

економно, підстеливши під скривавлену шию, бо на землі достеменно холодно, навіть якщо це не зима, десь там виходили друком

його збірки, на вихід яких відгукнувся який-небудь особливо

прискіпливий критик, який взагалі просто звик реагувати на будь-яке коливання повітря, щоб мати уявлення про ландшафт і середню

температуру в лікарні, але вони старанно вирізали ці статті затупле-ними ножицями і ховали під скло в кабінеті, де запилені фоліанти

класиків запилювалися по сусідству з підшивками журналів «Нива»

та «Світ мистецтва», вони довго намагалися згадати його прізвище, або радше вгадати з перемішаних у мозку якимось блендером для

молока й полуниці літер, воно все одно ні про що їм не нагадувало, але слугувало паролем до якогось іншого світу, де весь день говорять

про літературу, а вночі вичитують гранки з масними від сирних

грінок пальцями, одного разу вони прочитали про вбивство наступ-ника престолу, поет тоді саме хворів на нежить і не виходив з кабінету

навіть для вечірньої гри у підкидний віст, наступник престолу

загинув разом зі своєю дружиною у відкритому лімузині, вони

завжди мріяли проїхатися в такому десь центральною вулицею

Чернівців з пляшкою шампанського, як на дорогому весіллі, але

жодна з них так і не вийшла заміж, плекаючи талант брата, який

натомість відмовився від своєї частки родинного спадку на їхню

користь, подумки проклинаючи цей ведмежий куток і всіх його

кліщів, лещатами треба було витягати кожне слово, навіть якщо не

в риму — хто сказав, що білі вірші писати легше, складно тут було

все, на конкурсі патріотичної поезії на користь бідних, головним

призом на якому слугувало велике пластикове вухо Ван Гога, з якого

стирчали англійські шпильки, які ночами впивалися в спину, коли

якось не так повернешся на інший бік, поет не зайняв жодного, навіть якогось останнього місця, всі інші літератори відсторонювалися

150

від нього і про щось перешіптувалися в його присутності, зловтішно

посміхаючись, один з них на пропозицію обмінятися новими збірками

відповів, що його збірку можна придбати у видавця, а збірки інших

авторів йому просто вже немає куди складати, від образи поет пішов

у кав’ярню їсти торт «мазох» і запивати його аліготе, що вважав

тоді верхом вишуканості, а поети-патріоти завіялися в суші-бар, сестри чекали на поета вдома і бідкалися з приводу його нежитю, який тоді лікували за допомогою печеної картоплі та китайських

яблук — апельсинів, вони кожного дня вичитували в газетах

повідомлення про нові судові справи, пов’язані з екстремізмом, і

думали — що робити, якщо сюди прийдуть, він не витримає тортур

і в усьому зізнаються, навіть у тому, про що нічого не знає, дивилися

на свої поховані під склом вицвілі партбілети й перераховували свої

пенсійні копійки на його особовий рахунок, щоб йому там

комфортніше страждалося у цій глухомані, де можна було надибати ведмедя гризлі, який нишпорить у сміттєвому контейнері в