7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

і беззмістовне, а життя поціновувачів міцного темного було сповнене несподіванок, наприклад, на станції метро «Львівська брама»

вони одного разу влаштували репетицію Рагнароку — Еллі сиділа

в позі лотосу, на її плечах були еполети з ролів і суші як прояв найвищого ступеня несмаку, новорічні червоні гірлянди з червоними

зірочками звисали з колон, прикрашених амурами й психеями, які

тягнули один до одного свої щупальця ктулху і стикалися

середньовічними гостроносими мештами, хтось розрізав собі

безіменний палець кишеньковою фінкою для розрізання фініків у

компот, прикрашені фініфтю (якби ще вона знала, що це таке) окуляри психей виблискували при штучному освітленні, розбавле-ному мармуровим пилом — при такому освітленні вона завжди мала

невигідний вигляд, наче розфарбований польською косметикою

ожилий мрець, коли він прийшов на випускний вечір свого

філологічного факультету, де був єдиним хлопцем на курсі, виявилося, що всі дівчата п’ять років носили контактні лінзи — тепер

вони чомусь розслабилися й прийшли на свято в окулярах, тоді ще

не було моди на дорогі окуляри й потрібно було вдавати, що в

успішних людей не буває проблем із зором, усі ці філологічні діви

мріяли стати зірками телебачення або просто зірками, репетирували

перед дзеркалом симптоми зіркової хвороби й тренували гнучкість

пальців, внутрішній джихад загрожував не складеними державними

іспитами, на другий рік вона переїхала до нього і вони вирішили

137

разом піти в Щукінське училище, бо в ВДІК, з їхньої скромної точки

зору, все одно не прийняли б, а поки що ходили на всі вечірні сеанси

в Музей кіно, передивилися німу класику без музичного супроводу, всі фільми про блідих фатальних жінок з відшарованою роговицею

й вампірів, які вічно живуть у своєму замку в темній слов’янській

країні десь на задвірках Європи, вічно мріючи про красунь, які

закохані в інших, у залі завжди сиділо рівно п’ятеро глядачів —

мабуть, задля меншої кількості фільм просто не демонстрували б

на цій старій зернистій плівці, для синхронного перекладу артхаус-них творів камбоджійських режисерів запрошували найкращих

синхроністів міста, які щось бубоніли про бубонну чуму й кохання

під час холерних бунтів — складні історичні умови були в цих

країнах, увесь час заколоти й тропічні зливи, сила-силенна люду

сиділа в болоті й вигадувала найкращий зі світів, допоки в залі не

вмикали світло. Він не пам’ятає, куди потім поділася ця дівчина, а

його не прийняли в Щукінське училище на факультет режисури —

сказали, що він надто молодий, хай приходить поступати через

десять років, а він підготував напам’ять уривок з роману Андрія

Білого «Москва», з якого встиг продекламувати лише одне речення, і пісню на вірші Тредіаковського з власною музикою, пісню йому

не дали заспівати взагалі, а він так мріяв написати сценарій та зіграти

головну роль у власному фільмі, навіть на мобільний телефон —

селфі-фільм, у якого буде один глядач, колись же у авторів сучасного

кінематографу мала прокинутися совість, попри те, що Годар заявив

про смерть кінематографа після винайдення пульта управління і

навіть завізував свою заяву, йому подобалися селф-мейд-вумен, які

хочуть водити його в дорогі ресторани або хоча б у дешеві кав’ярні

за рогом і годувати омарами чи круасанами, радше за все

передпенсійного віку, бо ним необхідно опікуватися й дарувати йому

брендові речі та безплатно водити на культурні заходи, культуру він

завжди поважав, або навіть пенсійного віку, бо пенсія — це все-таки

помітна сума в сімейному бюджеті, заздрив цим пенсам, які ходили

туди-сюди доріжками дитячого майданчику, загороджуючи собою

все, і обговорювали онуків і хвороби, скаржачись на поліклініку й

соцзабез, іноді кпинили тих, хто проходив повз них з піцою, бо це

шкідлива їжа, навіть не здогадуючись про міцні напої в його сумці, так вони й проходили разом через цей дитячий майданчик і думали, що ніщо в цьому світі не зможе їх розлучити, виявляється, крім них

самих, образа за образою нанизувалися на сувору нитку, коли на ній

138

вже не залишалося місця, вона наділа це намисто, яке розстелилося

сміттєвими перлами кімнатою, багато чого потім вимітали з-під

дивану, про всяк випадок вона завжди тримала камеру ввімкненою —

раптом він скаже щось цікаве, потім можна буде змонтувати, але він

усе більше мовчав або вигадував сюжети для детективних романів, які ніколи не будуть написані, мріючи зрештою розбагатіти. Гроші

були потрібні для того, щоб поїхати на електричці в Мураново, після

повідомлення про смерть Емі Вайнхаус вона вирішила погуглити, хто це, подивилася її ролики й полюбила її творчість, за життя нічого

цікавого в ньому не бачила — самі лише недоліки, балакучість і

бажання маніпулювати та самостверджуватися її коштом, а потім

для рівноваги самі лише позитивні риси характеру, так кохання і не

закінчувалося ніколи за законом сумісних блоків гумки «Дірол».

Вони разом читали «Принцесу Марсу» не того Берроуза, а

іншого, любили просто слова, які можна ставити в довільному

порядку, обмеженому правилами граматики, отже майже ніяк не