7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

пам’яті, які колись будуть знайдені кимось у проваллі дерматино-вого дивану минулого сторіччя, уже нікому не зрозуміла ідеографіка, яка годиться лише у піч. Еллі розігрує в уяві багатопланове пічне

дійство для кількох персонажів, коли це справжнє кохання, навіщо перелічувати персонажів по головах, особа автора тяжіє

до озвучення неслушних думок, розплавлена плоть капає на

підлогу з вінчального вінця та свинцевої ложки, вистрелив собі

у самісіньке тім’я, розтопивши дві срібні сільниці, уявляєте, у

цьому селі так давно не бачили вампірів, не гострили осикові

голкоподібні кілки, уява працювала лише в напрямі спрощення, вилізла з печі така помолоділа й оновлена, ще довго дивилася

в слюдяне віконце, чекала, коли він нарешті повернеться з війни.

Війна вампірів набирала обертів, були залучені вже й навколишні

села, вона досі не знала, чий бік обрати, новини з фронтів при-спали пильність, такі однаково фантастичні у своєму наївному

викривленні дійсності, те саме можна було побачити, просто

вийшовши на ґанок одноповерхового будинку без стріхи, скуйовдженої до ступеня невпізнання багатьма поколіннями

лелек, чекати, коли в скроню прилетить яка-небудь знавісніла

куля, з-під навісу дивитися на сонце крізь закопчену флюорографію, ось там якесь затемнення в лівому верхньому кутку, див. на

звороті. Але таких див не буває, комарині укуси кулькових ручок

не додають віри у вищу справедливість, наче те, що тебе не вбиває, все одно з рештою вбиває, скільки б ти не намагався вислизнути

з меж цієї розмітки, лежить посеред дороги обличчям догори, спідниця трохи вище коліна, коротшу вже не дозволяє вік, а

довша суперечить сучасній моді, застигла десь посередині, немов

муха у винному янтарному цвинтарі, в оточенні стовпчиків, які

неможливо оминути, лежить нерухомо, наче квітка з паперовими

79

пелюстками, проростає в асфальт, під яким буяють каналізаційні

стоки. Вампіри зливають туди погану кров, яка ніколи вже не перетвориться на вино, не викличе почуття провини у пиятик, які стоять

навколішки біля вологого від вранішньої роси тіла, ось ї ім’я, мабуть, що псевдо — Віолетта, фіалка Монмартру. Натягнула сорочку на

самісінькі вуха, щоб ніхто не помітив її сорому, гастрономічні

вподобання не вирізняються екзотичністю, звичайнісінька яка-небудь перлова кашиця й банош, вона думає, що банош — це від

слова «банка», хоча необхідно вживати слово «слоїк», хто б що

про це не подумав. Слоїста структура асфальту врізалася в зіницю

назавжди відкритого ока, яке начитані спеціалісти зазвичай

вирізають, бо по відбитках можна впізнати руку майстра і так

далі, але ніхто ніколи не бачив того «далі», лише наслідки — дірка

на весь пішохідний перехід, з дірки б’є змішана з реагентом кров.

Пішоходи навчені не реагувати, кмітливо оминають незручне місце, знову цей теплопровід, чого тільки не вчили в школі про

теплопровідність, з горла ллється якась незрозуміла рідина, наче

мікстура від гірчичного кашлю, навіть якщо віра твоя буде розміром

з гірчичне зернятко, проросте вона крізь асфальт, насичена кров’ю

і дюшесом. «Давай знайомитися, розкажи трохи про себе», —

говорить чимось знайомий голос під обгорткою з квадратами

конструктивістів, ніяких заборонених огріхів, про які соромно

згадати в блозі, наче більше немає чим пишатися перед собою, ось

скільки встиг за кілька сторінок, після знайомства не відбувається

нічого, вона так старанно вибудовувала інтригу, репліки — хто, що, кому і коли, чотири єдності квадрату, афроамериканці на каві

в чорній печері, жодних відбитків зображень ззовні, а він просто

мовчить і дивиться крізь неї, наче все закреслено ще до початку, початку початків, якому немає кінця. У калебасі хлюпається

холодний мате, якісь недопитки, які, мабуть, ще можна розігріти, розвести аґрусовим варенням, завжди так робила бабуся зі своїм

калебасом, натомість Еллі прокидається і згадує, що вже четверта

година ранку, а вона ще й досі не змінила фото на робочому столі, відфотошоплене фото селища, розриті воронки, з яких парує дим, в це креслення заповзла якась помилка, заповзяті комсомольці

двадцятих створювали нові слова за допомогою скорочень, скоротили все, що тільки було можна, невдалі спроби зрощень, кентаврів без голови та кінцівок, ідеальна людина майбутнього, їздець без карти, під зікуратом з ленд-лізівського лего лежали

80

глиняні колоси-вожді, іноді солодко позіхаючи, та переверталися

на інший бік, перемовлялися між собою за допомогою вигаданих

слів всесвітньої мови майбутнього, яка мала сприяти справі миру, але яку давно вже ніхто не розумів. До нестями хотілося розбити

кубло з кубиків, вистромити руку назовні й підманити когось

покручем пальцю, наречена Франкі в білій фаті з флердоранжем у

білому кабріолеті навіки застигла на фото — набережна, пальми, Гагри, фотограф залишив її нерозважливо на двадцять хвилин стов-бичити стовпцем термометру під Фермопілами, випаровувати

феєричні феромони, згадувати колишнє підземне життя. Засмага

сходить із задубілої шкіри надто повільно, шматками набивного

ситцю й силікону, квітчасті візерунки на зап’ястку, змійка кусає