7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

тим, що побачила в дзеркалі заднього спостереження за недбалими

власниками пересувних пекарень. Арсеній збирається додому.

«Усе, що ви бачите в телевізорі, може бути правдою, а може

й не бути, тому обирайте варіант, який вам більше подобається».

Або може бути правдою лише наполовину, більшу або меншу. Або

вкраплення правди розтікаються в патоці винахідливих жахіть, діти

завжди боятимуться бабаю, який виходить з темряви, тут жодних

варіантів — бабай все одно прийде, як його не клич, затягнені

плівкою несвідомі очі, застиглі зіниці, зелені повіки, бо це твій

улюблений фломастер, куди так подобається заливати одеколон

«Трійний», батько, син і одеколон, пахне хімією польових трав, я

тепер тобі приніс не троянду, не ірис і не кісточки, закопані десь під

стелою на честь головного стаханівця міста, названого на його честь, викопує кісточки, обмітає пил століть і перелічує їх, не вистачає

якої-небудь виличної кістки, кому вона могла знадобитись, якомусь

поціновувачу літератури соцреалізму, що повільно перетікає в

соц-арт, а колобок чомусь завжди кирпато-рожевий, так йому важче

заховатися у хвацько скошеній траві, бабай злизує його з поверхні

землі довгим троїстим язиком і ретельно перетравлює, полюси

сходяться в цій батарейці, за життя він надто багато про себе уявляв, змінити світ і надати йому свою форму, вища освіта, іпотека, сферичний вакуум у дії, зі мною таке не може статися, а вони винні

самі, діти в дитячій студії образотворчого мистецтва пручалися, натяки на кінець історії, більше ніякого історичного часу, саме тому

годинник показував пів на шосту, коли б Арсеній не підняв погляд

від страшної картини колобков’ячого розгрому, діти вередували, таємно розчісували свої улюблені вереди під гарно випрасуваними

футболками із зображенням Дональд-дака, обмінювали вкладки від

жуйок «Турбо» і дивилися у вікно, мріючи про ще більшу кількість

жуйок, у яких може бути та сама вкладка, розтиражована мільйонами

примірників замріяним метранпажем у золотавому кюлоті, колобок

77

раптом вишкірюється в шлунку, враженому спадковою виразкою, стільки перетравлених вирізок зі схеми «Корова», стільки недбалих

харчів, у занедбаному стані свідомості викочується зі сферичного

вакууму тіла, сторінка за сторінкою гортає його, обгортка від

шоколаду «Оленка» смакує не гірше за шоколад, йому обіцяли

шокову терапію все його закоротке для розуміння таких термінів

життя, розжовували кожну літеру особисто, Оленка з автоматом у

правиці копирсалася в териконах манної каші лівою рукою, малюючи свою вічну мандалу проти годинникової стрілки, намагаючись побачити малюнок, що має проступити крізь звичний трунок

в’язких грудок, розтирає їх алюмінієвою ложкою на стінках, вони

напружуються і виринають знову, істерична їстівність, виправлена

постава, скільки б не цитувала вона на пам’ять Бальмонта, згадувала лише його сестру-санітарку під час війни у Шуї, а не

будемо як сонце в булімії. Невдалий бунт дитинства — вилити

манну кашу з вікна, на ось того статечного дядечка в пижиковій

шапці, непоживної істоти, натрапивши, удавши, що саме в цьому

була мета, двері супермаркету палають, ялинкові прикраси з

пластику вибухають розмаїттям — а красуня на паперових грошах

минулих часів, де тогорічний сніг на острові Того, усі прострочені

(продукти розібрали додому, не дивлячись на перші цифри штрих-коду, заховали гречку неґречні господарі у погрібних шафах

витягли панахидні (гроші з роздробленого тіла керамічної свині, сувенір із села Кибинці — казали вони, ще там продаються такі

цікаві вітальні листівки з днем народження та зі всіма іншими

святами, нікуди не подітися від цього вічного свята. Тонули в

безплатному салаті олів’є — свої фронтові двісті грамів, які

просто так нікому не віддаси, які треба вибороти в бою, безплатні

млинці та свитки, холодець і зернята, лускати заборонено, ось ці

вандали — скажуть сусіди, і вкажуть на них суворо, покарання

вже близько, тицьнула пальцем майже навмання в якусь клавішу, з’явився напис невідомою мовою, знову хочуть щось продати або

запросити на семінар з продажів, просування твого спадку — так, ви отримали спадок від невідомого родича в Новій Зеландії, або

виграли мільйон талерів у лотерею, вишліть номер своєї картки, і

все буде добре. Неможливо не вірити, що все буде добре, інакше

навіщо відкривати очі за будильником кожного ранку, не робити

ранкову гімнастику й не слухати ранкове шоу на хвилі короткої

частоти, де ведучі жартують у репетливому стилі свої дурнуваті

78

жарти, наче ніколи за життя не сплять і не закохуються, проте

землю приватизували рептилоїди, кава подорожчала понад усіляку

міру, неминучий хеппі-енд наближається, як планета Нубіру. Ніколи

не дивиться Еллі телевізор, не вмикає світло в кімнаті, не читає

жодні газети, вдивляється мовчки у миготіння монітору, наче там

має з’явитися важливе повідомлення, яке ніколи не буде опри-люднене. «Давай знайомитися, розкажи про себе», — миготить

фейсбук, це вже не просто «про що ви зараз думаєте?», Еллі завжди

важко відповісти на це запитання, бо зазвичай вона не думає ні про

що, просто спостерігає й запам’ятовує, робить нотатки на манжетах