7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

вона навіть була б як жива, але цей комплекс меншовартості голо-грами, яку ніхто ніколи не візьме до шлюбу, заважає їй набути

впевненості у собі, просто проходить крізь стіни й зникає, потім

з’являється знову, і ніхто не звертає на неї жодної уваги, просто вже

сто п’ятдесят років не бачили цих кирзових чобіт, цей вишневий

чизкейк без випікання — розтерли печиво й перемішали в блендері, все дуже просто, Еллі знає, що вона погана господиня, вона просто

ніяка господиня, Сьогодні нас пригостили кількою «Даринка».

Хлопці сиділи й дивилися на неї, не уявляючи, як можна їсти кільку

з людським іменем. Але що там ім’я, Олександр дістає з коробки, яка вкривається пилом під диваном, водяний пістолет і стріляє в

Білу Наречену, вона зникає вже назавжди, тобі що ревнощі, що страх

за свою житлову площу — все одно. «Забирайся звідси, як ти міг

проміняти нашу з тобою дружбу на ось це», — істерично кричить

він Судоходову, який і собі ніяк не може прокинутися або принаймні

прикинутися зануреним у обійми дійсності, яка стискає його все

сильніше. «А ти чого дивишся?» — суворо питає Олександр в Еллі, яка так і не навчилася бути гарною дружиною, яка все розуміє, не

навчилася вкладати таємний сенс у слова. у які ніколи не була

втаємничена. «З мене досить. Я їду в Париж», — гордо каже Еллі

всім присутнім та прокидається в кімнаті п’ятизіркового готелю на

шовковому простирадлі, яке, здається, перуть щогодини і на яке

кожні п’ять хвилин бризкають антистатиком. Вона зовсім не шкодує

про своє колишнє життя і не сумує за ним, бо рухатися потрібно

лише вперед, але де саме знаходиться це «вперед» і як його

знайти — вона не розуміє. Розгублено озирається, бачить гірку, на

якій стоїть колекційний посуд, з якого ніколи нічого не їли та не

збираються їсти, хоче викликати покоївку й пояснити, що їй немає

чим платити за ці розкоші, але раптом згадує, що не знає французької, а до тих, хто звертається до них англійською, французи, за розповідями

тих, хто багато подорожує й ще має снагу про це розповідати, ставляться досить вороже, і ця ворожість культивується на генетич-ному рівні, хоча, можливо, — це лише стереотип. У Парижі всі

весь час вітаються один з одним, навіть незнайомі люди, говорять

«Еллі» доброго дня, над Іспанією чисте небо, інтернаціональні принади — думає вона, у тутешніх «МакДональдзах» працюють лише

представниці негроїдної раси, вона не знає, наскільки політкоректно

це звучить, але тут справді засилля арабів та ефіопів, вале ет ме

амо — подумки повідомляє вона Олександру, нічого не знаючи про

66

його долю, метро тут закривається о восьмій вечора, просто всі

вкладаються спати о дев’ятій, мов партизани, так, — це дисципліна, —

у метро дуже затишно, дуже маленькі інтервали між станціями, все

пахне куколями й парфумами, купольними парфумами, великий

купол навколо тебе та напроти, їдеш дуже довго кудись на маршрутці

через якийсь ліс, потім потрапляєш на вулицю — ні, не сказати, що

дуже довгу, але — широку, щороку тут купують таку кількість

парфумів у скляних бризкалках, пам’ятаєш ці скляні пістолети з

фломастером на лівому боці, мов від рани, відраза, отримана пліч-о-пліч, які стояли там на морозі, і кривава корка насту на вустах

Настусі розривається трояндою сльоти — ось вона поруч із тобою

на тротуарі, араби та ефіопи, людина з обрисами імператора імперії

Сасанідів Петра Можновладця прикладає до її носу хлороформ, чи

то пак ефір, або як інше вона могла б прийти до тями, розплескатися

на тротуарі поміж сотень тисяч малорослих бомжів, які тримали б

тебе за руку, повії дуже сентиментальні, дуже люблять розповідати

різні історії про своє життя та про своїх дітей, а чи подобається ним, або ні, у Еллі теж є свої принципи — вона ніколи не буде зустрічатися

з ефіопами та представниками негроїдної раси (не знає вона, наскільки це політкоректно), головне — ніколи не зустрітися на

якійсь розвилці з її сутенером, бо це справді налякає чоловіка, і

ніколи вона не вийде за межі — от справді зустрічаються серед них

поетеси, невже вони справді люблять чоловіків, або просто люблять

різні байки зі склепу власної історії, а на Плас-Пігаль стоять собі

звичайні тітоньки, всі знають, як їх замовити, але щоб вони там десь

стирчали посеред дороги — ніколи такого не було, або просто

підійшов би на ресепшн, але всі на світі люблять поговорити, дуже

багато японців з фотоапаратами біля Джоконди, а поруч висить

Рафаель — нікому не цікавий, такий велетенський музей, заходиш —

там такий трикутник (його нещодавно побудували), єгипетський

зал велетенський, усілякі там древнощі, ніякого тобі Дега — бале-рини й коні, жінка миє собі праву ногу, жінка миє собі ліву ногу, жінка миє собі ногу мочалом, і ось вона втоне у власнім тазу замість

ванни, і ось Ніка Самофракійська без руки і без голови, не в залі, а

на сходах, і ніхто на неї уваги не звертає, усі думають — якась

дрібнота стоїть, ніхто її навіть не фотографує, а до Джоконди вони

такі стрілочки намалювали, зайшов у зал Рубенса — там жодної

людини немає, просто дивно, потім пішов у Собор Паризької

Богоматері — там немає ліфтів, треба підійматися сходами дуже

67