7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

в кожному другому слові, скільки не перебирати слова, щоб спробувати знайти заміну, каретка дрижить, сонце блимає совиними

очима на тебе в нірці, незасклені, але зашторені вікна, вивезти всіх

дітей все одно не вдалося б, а як він міг обирати, кого залишити

там, сліпий випадок, метелика капустяна голова.

33

Еллі їде в поїзді, у навушниках радіо «Аристократи», ефір

про економію водних ресурсів, у купе заходить Олександр, точніше, вона не знає, що це Олександр, або він уже був тут, коли

вона зайшла зі своїм візком, і встиг назвати своє неоригінальне

ім’я, у своїй графській панамі з логотипом сонячної долини

виноградників, лоза оплітає літеру «н», поряд стоїть картина, замотана у ватну ковдру або брунатний плед, Еллі кортить

дізнатися, що там, але тут з’являється чай, хтось рахує ложечки, які зникли, але осад все одно залишився, осад, який не розбавити

жодним хлором, Олександр дивиться у вікно й рахує такт. «Слухайте

своє радіо, не зважайте на мене», — каже він їй, вона зчитує це

по губах, несмішно притискає смартфон до столу, стакани дрижать

і рухаються у напрямку краю — ось так їдеш, і три дні жодної

живої душі за вікном — каже він їй, і навіщо тут ці дерев’яні

будівлі незрозумілого призначення, раптом на четвертий день

хтось вийде з лісу та побіжить за поїздом, який стоїть тут дві

хвилини, тому нема чого так довго зволікати, димова завіса

паління над лісом, диверсія знищення зелених насаджень поміж

банкоматів і банківських карток, після вилучення яких з’являється

напис «Неможливо встановити зв’язок з банком», тримаєшся

обома руками за гілля, особливо влітку стільки кліщів — ні, це

все маячня про жир і масло, просто викоцюрбуєш їх та все, що

б це не означало, а що у вас там під ковдрою? — запитує Еллі й

раптом розуміє, що це запитання має якийсь двозначний зміст, але

Олександр розуміє все правильно та з першого разу. «Пелікани», —

відповідає він. Середньовічні пелікани готували своїх нащадків

кров’ю власного серця, зараз таких не побачиш у жодному зоопарку, з цього ж кореня походить легенда про вампіричне походження дівчат зі шкірою кольору топленого молока з ваніллю, бо

неможливо бути на світі гарною такою, але таке бажання все одно

існує, просто заздрість до фактів, Еллі не хоче дивитися на

пеліканів, на радіо «Аристократи» обговорюють фудкорти й

джазовий фестиваль. «А навіщо ви їдете так далеко?» — запитує

вона в Олександра. «Колись жив-був один могутній володар, —

розповідає той. — Йому підпорядковувалися всі народи всесвіту

та піднебесся, кит, слон і черепахи, мушлі й кальмари, каміння

на схилах гір і вивітрені обмилки пляжних камінців, але цей

могутній володар мав слабкість до літератури, і на схилі років

вирішив опублікувати свої написані в юності вірші, а оскільки

34

він був могутнім володарем, йому привели у повне розпорядження

найкращого перекладача з мов братських народів, який довго-довго сидів над перекладами, але зрештою могутній володар

змінив думку про плоди своєї творчості й передумав їх оприлюд-нювати, а перекладачу нічого не заплатив. Ось така притча про

труднощі перекладу. А носії мови між тим кажуть, що вірші

непогані, нормальні досить вірші. Ну а що, хтось пише вірші, хтось малює акварелі — у кожного має бути якийсь талант, треба

просто відкрити його в собі, і тоді Всесвіт повернеться до тебе

цивільним боком». Так каже Олександр, але Еллі вже спить, і

Олександр розповідає далі: «Виступай там для них у нетоплених

залах брудних будинків культури, лушпиння повсюди, чому вони

так люблять це сонячне насіння, просто якась манія, немає ні

батарей, ні туалету в радіусі двох кілометрів від приміщення, хто

захоче думати про пісні, коли так холодно, ось». Поети збираються в північній столиці опівночі, шукають готель економкласу, в якому для них усіх заброньований один номер, у якому можна

вмитися, поголитися й залишити речі, деякі щасливі навіть зможуть поснідати, але для цього треба зареєструватися, У радіусі

двох кілометрів немає жодного читача, важкі часи, дама з чорною

позначкою над лівим оком дивиться на нього з карти, яку простягає

банкомет, він давно кинув писати вірші, влаштувався продавцем

брендового одягу з Європи, тому що це хоча б вигідна справа, дитинство минало під суперобкладинкою із зображенням

різнобарвної або попелястої канарки, бо він ніколи не бачив

канарок, мріяв стати відомим на весь світ ведмежим відьмаком, керувати стихіями, як колись у Тетрисі, або ще далі вглиб історії —

пам’ятаєте ту іграшку, в якій вовк ловив у кошик яйця, кажуть, що після того, як ти набереш тисячу балів, або кілька тисяч — хто

знає, тому що він ніколи не бачив цих людей і не заздрив їм, тоді

повинні показати якийсь мультфільм про те, як кіборг повертається

на екрани через двадцять років родинного забуття, зі стаканом

чавунного й лимонного манго плюс апельсин, ніхто більше не

впізнавав його на вулицях, не просив автограф із наміром потім

продати його дорожче, не просив про групове фото на пам’ять із

застиглими обличчями й рисовою пудрою з аматорського театру, глевка маса на обличчі, ніхто більше його не впізнавав. Ходив на