20 000 льє під водою

— Справедливість і право на моєму боці! — сказав він. — Я пригнічений, а це — гнобитель! Це через нього я втратив усе, що любив, усе, що мені було найдорожчим і найсвятішим: вітчизну, дружину, дітей, батька, матір — усе! Усе, що я ненавиджу — там, на тому кораблі! Тому мовчіть!

Я кинув останній погляд на військовий корабель, що йшов на всіх парах, і спустився до Неда й Конселя. — Ми повинні тікати! — скрикнув я.

— Гаразд! — сказав Нед. — Але чиє це судно?

— Мені це невідомо! Однак чиїм би воно не було, воно буде потоплене ще до ночі. В усякму разі, краще загинути разом з ним, ніж стати співучасниками помсти, про справедливість якої ми не можемо судити.

— Моя думка така ж сама! — холодно сказав Нед. — Зачекаймо ночі!

Настала ніч. На кораблі панувала глибока тиша. Компас показував, що «Наутілус» не змінив свого напрямку. Я ясно чув постукування його гвинта, що швидко й рівномірно розсікав хвилі.

Корабель тримався на поверхні, трохи похитуючись з боку на бік.

Мої товариші і я вирішили тікати тоді, коли військове судно наблизиться до нас настільи, що зможе нас почути або побачити, бо місяць, який через три дні мав бути повний, уже тепер яскраво сяяв. Коли ми опинимося на борту корабля і навіть якщо не зможемо попередити про загрожуючу йому загибель, то в усякому разі будемо намагатися зробити все, що дозволять нам обставини. Кілька разів мені здавалося, що «Наутілус» готується до атаки. Але він задовольнявся тим, що давав своєму суперникові можливість лише наблизитися, а потім знову збільшував швидкість і тікав від нього.

Частина ночі минула спокійно. Ми чекали тільки слушного моменту для втечі. Надзвичайно схвильовані, ми лише зрідка перекидалися словами. Нед Ленд уже хотів кинутися в море, але я примусив його почекати. «Наутілус» повинен був, як мені здавалося, напасти на свого противника на поверхні океану, а в такому разі наша втеча була не тільки можливою, а й легкою.

О третій ранку я стурбований вийшов на палубу. Капітан Немо не покидав її. Він стояв на носу «Наутілуса», біля свого прапора, який злегка плескав над його головою під подувом невеликого бризу. Капітан не відривав очей од корабля. Його напружений погляд немов притягав переслідувача, гіпнотизував його, тягнув за собою, наче на буксирному канаті.

Місяць у цей час проходив меридіан. На сході з’явився Юпітер. Навкруги панувала мирна тиша. Здавалося, що небо і океан змагалися один з одним у спокої. Океан перетворився для небесних світил у найчарівніше дзеркало, яке будь-коли відбивало їхнє зображення.

Коли я порівняв глибокий спокій природних стихій з тією ненавистю, що жевріла в кожному з кутків невловимого «Наутілуса», я здригнувся.

Корабель був на відстані двох миль од нас. Він наближався, весь час ідучи за сяйвом від прожектора «Наутілуса». Я бачив його сигнальні вогні — зелений і червоний — і білий ліхтар, підвішений на фок-щоглі. Мерехтливе світло осявало його оснащення і показувало, що топки корабля працювали на повну силу. Снопи іскор, розжарені частинки вугілля виривались іноді з його труб, наповнюючи повітря роєм виблискуючих зірочок.

Я залишався на палубі до шостої ранку, і за весь цей час капітан, здавалося, мене не помітив. Судно наблизилося уже на півтори милі і з першим промінням сонця знову почало канонаду. Надходила мить, коли «Наутілус» повинен був атакувати свого противника, а ми, мої товариші і я, назавжди покинути людину, яку я не насмілювався судити.

Я збирався вже спуститися вниз, щоб попередити своїх товаришів, коли на палубі з’явився помічник капітана з кількома матросами. Капітан Немо теж їх не бачив або просто не звернув уваги. На «Наутілусі» почалася підготовка до бою, дуже проста, між іншим. Палубні перила були спущені, а вишки прожектора і рульової рубки втягнуті всередину корабля так, що вони ледве виступали над корпусом. Поверхня довгої сигари не мала тепер жодного виступу, який міг би заважати її маневруванню.

Я повернувся в салон. «Наутілус» продовжував плисти на поверхні. Верхній шар води дедалі більше освітлювався промінням ранкового сонця. Його червонуваті від блиски відбивались у вікнах салону. Так починався жахливий день 2 червня.

О п’ятій годині лаг показав, що швидкість «Наутілуса» почала зменшуватися. Я зрозумів, що він навмисне давав можливість ворогові наблизитися до себе. Тим часом вибухи ставали все чутнішими. Ядра пінили навкруги воду, врізаючись у неї з якимось дивним свистом.

— Друзі мої, — сказав я, — час настав! Потиснемо один одному руки, а там що буде, те й буде!

Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель мав спокійний вигляд, а я ледве стримував хвилювання.

Ми перейшли в бібліотеку. Однак у ту мить, коли я штовхнув двері, що вели до центрального трапа, я почув, як кришка люка раптом закрилася. Канадець кинувся до трапа, але я затримав його. Знайомий свист сповістив мене, що в бортові резервуари почала надходити вода. І справді, через дуже короткий час «Наутілус» заглибився на кілька метрів.