20 000 льє під водою

Хто тепер міг би сказати, куди нас затягнув «Наутілус», в яке місце північної частини Атлантичного океану? Він увесь час мчав з незвичайною швидкістю, незважаючи на туман! Наближався він до Шпіцбергена чи до берегів Нової Землі? А можливо, він проходив через невідомі моря: Біле, Карське, Обську губу, минав архіпелаг Ляхова та інші мало відомі береги Північної Азії? Я не міг цього сказати. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, що день і ніч, як на крайній півночі, не змінюються в своїй звичайній послідовності. Я відчував себе втягнутим у світ невідомого і таємничого, властивий скоріше хворобливій уяві Едгара По[111]. Кожну мить я чекав, що побачу, як казковий Гордон Пім, «укриту покривалом людську постать, більшу за всі земні істоти, що закриває доступ до полюса».

Мені здається, — а можливо, я й помиляюсь, — що ця пригодницька подорож «Наутілуса» тривала п’ятнадцять чи двадцять днів, і я не знаю, скільки б вона ще продовжувалась, коли б не сталася катастрофа, яка поклала край нашій подорожі. Капітан Немо наче не існував на кораблі, так само як і його помічник. Жоден з матросів екіпажу не з’являвся ні на одну хвилину. «Наутілус» майже весь час плив під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб набрати повітря, люк відкривався і закривався автоматично. На карту ні разу не наносилося місце нашого перебування. Я не знав, де ми знаходимося.

Треба також додати, що канадець, вичерпавши всі свої сили і терпіння, не виходив з каюти. Консель не міг витягнути з нього жодного слова і побоювався, що під час одного з приступів відчаю або туги за батьківщиною Нед покінчить самогубством. Тому Консель невідступно стежив за кожним рухом канадця.

Легко зрозуміти, що за таких умов наше життя стало нестерпним.

Одного ранку — якого числа, сказати не можу — я заснув лише на світанку важким і хворобливим сном. Коли прокинувся, побачив Неда Ленда, який схилився наді мною. Він сказав мені пошепки:

— Ми втікаємо!

Я швидко схопився на ноги.

— Коли? — спитав я його.

— Наступної ночі. Здається, на «Наутілусі» тепер не має ніякого догляду. Всі мов заціпеніли. Ви будете готові, пане професоре?

— Так! А де ми?

— Недалеко від землі, яку мені пощастило роздивитися цього ранку в тумані на відстані миль двадцяти на схід.

— Що це за земля?

— Не знаю, але якою б вона не була, ми будемо шукати на ній притулку!

— Гаразд, Неде, гаразд, ми втікаємо цієї ночі, хоч би море й поглинуло нас!

— Море бурхливе, вітер міцний, але мене не лякає проплисти двадцять миль у легкій шлюпці «Наутілуса». Мені пощастило перенести в неї непомітно для екіпажу деякі харчі і кілька пляшок води.

— Я піду за вами!

— Знайте, — додав канадець, — що коли я попадуся, я буду захищатися. Краще умру, ніж здамся.

— Ми умремо разом, друже Нед!

Я наважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу. На ній ледве можна було триматися, такими сильними були удари хвиль. Небо було загрозливим, але через те що земля була недалеко, там, за густим туманом, необхідно було тікати. Ми не повинні були гаяти жодного дня, жодної години. Я повернувся в салон, боячись і бажаючи одночасно зустріти капітана Немо. Мені хотілося і не хотілося бачити його. Що я йому скажу? Чи зможу я приховати мимовільний жах, який він вселяв у мене? Ні! Краще нам було з ним не зустрічатися! Краще було його забути! І все ж…

Як довго тягнувся цей день, останній день, який я повинен був провести на «Наутілусі»! Я залишився сам. Нед Ленд і Консель не розмовляли зі мною, боячись викрити себе.

О шостій годині я пообідав, хоч і не відчував голоду. Не бажаючи ослаблювати свої сили, я примусив себе поїсти, хоч почував відразу до їжі.

О пів на сьому Нед Ленд зайшов у мою кімнату і сказав:

— До самої втечі ми більше не побачимося. О десятій годині місяць ще не сходить. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в шлюпку. Я й Консель чекатимемо вас там.

Канадець вийшов, не давши мені часу навіть відповісти йому.

Я хотів перевірити напрям «Наутілуса» і повернувся у салон. Корабель тримав курс на північний схід і йшов з неймовірною швидкістю на глибині п’ятдесяти метрів.

Я кинув останній погляд на чудеса природи і неоцінимі твори мистецтва, що зберігалися в цьому музеї, на колекцію, яка не мала собі рівних і повинна була одного дня загинути разом з тим, хто її створив. Мені хотілося надовго зберегти в пам’яті останнє враження від неї. Я цілу годину оглядав розкішні скарби, розкладені під склом і осяяні електричним світлом. Потім повернувся в свою кімнату.

Там я одягнув теплий морський костюм, зібрав усі свої записи і старанно, як дорогоцінність, заховав під одежу. Серце моє посилено билося. Я не міг стримувати себе. Моє хвилювання, збуджений вигляд, безумовно, зрадили б мене, коли б я потрапив на очі капітана Немо.