Заборонені чари

— Ого! — здивувалась вона. — Справжнісіньке скло. І досить якісне. Мабуть, і його Маріка принесла з нашого світу.

— У цьому не було потреби, — стримано відповів Кейт. — Зараз тут іде п’ятнадцяте сторіччя. А це — князівський палац.

— Зрозуміло.

Далі Джейн ніяк не коментувала побачене зовні й ні про що не питала, а Кейт, переконавшись, що вона поводиться обережно, вже не закликав її до обачності. Він дивився на сестру, мимоволі милувався її тендітною постаттю і з соромом та болем згадував події десятирічної давнини. Перш ніж стати вродливою дівчиною, Джейн була напрочуд милою дівчинкою, Кейт змалку душі в ній не чув, він просто обожнював її і любив так ніжно, що зрештою втратив над собою контроль… Аби ж то він міг повернути час назад і виправити скоєне! Та, на жаль, Попередники не змогли створити машину часу. Мало того — давні записи свідчили, що наука Попередників довела принципову неможливість подорожей у часі…

Так минуло близько чверті години. Нарешті Джейн відійшла від вікна і знову сіла в крісло. Взяла зі стола грубезну книжку в шкіряній оправі й навмання розгорнула її.

— Дивно, — сказала вона. — Літери не грецькі, а латинські. Теж чудні, але точно латинські. Виходить, словани користуються двома абет… Е, ні. Це не слованська мова.

— Гадаю, ібрійська, — сказав Кейт. — Ця книжка лежала тут і минулого разу. А літери чудні з тієї ж причини, з якої тутешні елінські відрізняються від наших грецьких. Як-не-як, це інший світ. Дуже схожий на наш, та все ж інший.

Джейн згорнула книгу, поклала її на стіл і нетерпляче позирнула на портал.

— От чорт! Де ж завіялася Маріка?

— А про що ти збираєшся з нею говорити? — запитав Кейт.

— Саме про те, чого ти досі не наважився їй сказати. Далі зволікати не можна.

— Щось сталося? — стривожився Кейт.

— Так, сталося. Опівночі, вже коли ти пішов на Патрію, до батька завітав Родріґес…

— Куратор з безпеки?

— Ні. Куратор Центральної Америки. Мами не було вдома, батько думав, що й мене немає, тому вільно розмовляв з ним у вітальні. А я підслухала частину розмови. Родріґес пропонував батькові посаду Старшого Куратора.

— Та ти що?! Це серйозно?

— Ще й як. Багато членів Курії незадоволені стриманою позицією Фредріксона стосовно Конорів. Вони вважають, що зараз потрібен новий Старший Куратор, більш рішучий та безкомпромісний. І зійшлися на батьковій кандидатурі.

— А що батько?

— О, можеш не сумніватися, він сприйняв цю пропозицію з ентузіазмом. І негайно взявся викладати план своїх дій. Він таки впевнений, що Аліса вже вміє працювати з порталами, тому пропонує захопити сера Генрі заручником і, під загрозою його смерті, примусити Алісу відкрити шлях до світу Конорів. А потім її вб’ють… — Джейн судомно глитнула. — Батько говорив про це так холоднокровно, з такою байдужістю до людського життя, що мене мало не знудило. Це було жахливо, Кейте! Я не можу цього допустити. Я люблю Алісу й хочу врятувати її.

Якийсь час Кейт ошелешено мовчав, не в змозі вичавити з себе ані слова. Коли до нього повернулася мова, він запитав:

— А що… що буде з Марікою?

— Точно не знаю. Я не могла далі підслуховувати, бо інакше виказала б себе. Але те, що батько навіть не згадав її в своєму плані, говорить про багато. Схоже, щодо неї Курія давно дійшла спільної думки. Мабуть, і для батька, і для Родріґеса цілком очевидно, що Маріку треба вбити ще на самому початку операції… — Після деяких вагань Джейн нерішуче простягла братові руку. — Я ненавиджу тебе, Кейте, і ніщо цього не змінить. Проте зараз ми союзники і маємо діяти спільно. Я оголошую перемир’я.

Розділ 14

В особі тітки Зарени та Анте Стоїчкова Маріка знайшла дуже уважних слухачів. Вони жадібно ловили кожне її слово, а перебивали лише тоді, коли вона, надміру захопившись, вживала тамтешні терміни чи побіжно, без пояснень, згадувала про незрозумілі їм речі.

Щойно Маріка скінчила свою розповідь, на неї посипався град запитань. Головно розпитувала княгиня, а Стоїчков здебільшого мовчав, поринувши у власні думки, хоча й не переставав пильно стежити за розмовою. А час від часу він щось уточнював — і подеколи його зауваження були такими влучними, що Маріці залишалося хіба дивуватися надзвичайній проникливості Голови Ради.

— Мабуть, я ніколи не навчусь розуміти жінок, — замислено мовив Стоїчков, скориставшись паузою, коли Маріка вже відповіла на чергове тітчине запитання, а княгиня трохи затрималася, формулюючи наступне. — Скільки років прожив на світі, а все одно — раз по раз деякі жіночі вчинки геть збивають мене з пантелику… Як тільки могла Ілона повестися так безвідповідально!

Маріка збентежено опустила очі. А княгиня Зарена кинула на Стоїчкова сердитий погляд.

— Ти б уже помовчав, Анте! Ви, чоловіки, повсякчас повчаєте нас розуму, а самі… Як мені відомо, ти маєш трьох позашлюбних дітей. Тож не тобі засуджувати Ілону.

Стоїчков похитав головою: