Вигнання в рай (СИ)

Здолу вже почав сив╕ти туман, небо затяглося хмарами. У груди, в спину, в боки вдаряв в╕тер, вдаряли в╕три. Сл╕пота захмареного ос╕ннього неба н╕би являла лик сл╕пого кобзаря - в╕н холодними пальцями в╕тр╕в обмацував Серг╕╓ве лице, шукаючи подобу Наливайка, Павлюка, С╕рка ╕ Кривоноса, в╕н холодними пальцями в╕тр╕в обмацував безмежн╕сть цього степу, шукаючи подобу безмежност╕ козацько╖ звитяги; на неозор╕й кобз╕ цього степу в╕н холодними пальцями в╕тр╕в, вдаряючи у струни перемог ╕ втрат, печально вигравав мр╕йливу думу про те, що вже минулого не повернути; йому у суголосся Серг╕╓ве серце, немов невтомний довбиш, в литаври пам"ят╕ билося, й билося, й билося, наснажуючи безсилля спомин╕в всесиллям в╕ри в те, що цей степ ╕ще повстане могуттю с╕чового товариства...

О, ц╕ уявн╕ розм╕рен╕ речитативи кобзаревих дум, вони накочувались гомоном розгонистих ос╕нн╕х в╕тр╕в ╕ вдаряли Серг╕╓в╕ в груди, неначе у Дн╕провськ╕ береги вдаряють хвил╕, як╕ ще пам"ятають сл╕ди козацьких чайок, хвил╕, як╕ викочуючись в море, у буйн╕й нездоланност╕ козацько╖ потуги вдаряють у береги ╕мпер╕й, змиваючи на охололому п╕ску минулих час╕в сл╕ди всесилля султан╕в, цар╕в, корол╕в...

Ц╕ розм╕рен╕ речитативи кобзаревих дум, у ритм╕ ╖хнього розгонистого ладу кр╕зь хащ╕ неприборканих стол╕ть могуттю непереможно╖ ходи козацьких полк╕в крокувала велич Хмельницького й Виговського, Нечая й Дорошенка, Мазепи й Сагайдачного, п╕дносячи оцей веч╕рн╕й присмерк до велич╕ осягнень в╕чност╕ - ╕ Серг╕й, немов тримаючи у себе на долонях криваву шаблю веч╕рньо╖ заграви, все намагався збагнути, чи в╕ддаль пом╕ж ним ╕ небокра╓м б╕льш сутт╓ва, ан╕ж в╕ддаль пом╕ж ним ╕ г╕ркотою Берестечка: ╕ в╕н гадав, чи це веч╕рн╓ небо на ц╕й кривав╕й шабл╕ заграви присяга╓ на в╕чну в╕рн╕сть сво╖й прозорост╕ ╕ зраджу╓ ╖╖ в╕дразу ж ╕з темрявою ноч╕, чи це гетьманське владолюбство на кривав╕й шабл╕ перемог присяга╓ на в╕чну в╕рн╕сть небесам козацьких вольностей ╕ зраджу╓ ╖х з темрявою п╕дступност╕ цар╕в, султан╕в, корол╕в...

╤ Серг╕й гадав, чому ж колись безмежжя цього степу розкидалося, немов готов╕ до об╕йм╕в руки д╕вчини, що зустр╕чала ╕з переможного походу козака свого, - чому ж тепер безмежжя цього степу розкинулось розпачливо заломленими матер╕ руками над мертвим сином. Серг╕й гадав, чому колись ул╕тку степове р╕знотрав"я буяло р╕знобарв"ям руху незламно-житт╓дайно╖ ходи запор╕зьких с╕чових кош╕в - чому тепер ц╕ трави степов╕ так хиляться безсило, немов чуби тих козак╕в, що повростали сво╖ми к╕стяками в цю землю, не в змоз╕ б╕льше дивитися на те, як москал╕ ╖╖ мордують. ╤ в╕н гадав, чому колись узимку цей степ лежав, мов чистий б╕лий лист паперу, на якому м╕ць козацького дотепу ╕ще напише дошкульну в╕дпов╕дь пис╕ турецького султана - чому ж тепер безмежжя засн╕женого цього степу так легко сплутати з безмежжям сн╕г╕в сиб╕рських, коли, в яку годину чорну безмежжя вол╕ цього степу переросло в безмежжя сиб╕рсько╖ проклято╖ невол╕...

╤ доки в╕н так соб╕ гадав, вже н╕ч упала на цей степ, немов злов╕сний чорний ворон на труп козацький, викльовуючи оч╕ св╕тла, а вже прямо п╕д ногами Серг╕я поплив холодний н╕чний туман ╕з присмаком с╕чово╖ ру╖ни, ╕, насмерть приторочений до с╕дел дикост╕ московсько╖ орди, пот╕к козацьких душ поплив супроти теч╕╖ Дн╕прово╖ на п╕вн╕ч в рабство. ╤ так хот╕лось в╕рити, що через темряву задушливо╖ ноч╕, кр╕зь хащ╕ стогон╕в м╕льйон╕в невинно уб╕╓нних безсмертних душ колись таки протиснеться легкою св╕тлою ходою наш ранок й рожевим поц╕лунком досв╕тку розбудить сплячу красуню Укра╖ну, ╕ вона повстане з постел╕ в╕чного козацького степу й в╕дкри╓ ясн╕ безмежн╕ оч╕ вол╕...

Чи будемо ще й ми тод╕, щоб подивитись ╖й у в╕ч╕?

ЧАСТИНА ДРУГА

1.

Отець Михайло наст╕йно пропонував Серг╕╓в╕ в╕двезти його до м╕сця його ново╖ роботи на автомоб╕л╕, але Серг╕й нав╕др╕з в╕дмовився в╕д тако╖ послуги - Михайло Архипович набагато потр╕бн╕ший був разом з╕ сво╖м автомоб╕лем тут, у Веселому, та й звик уже Серг╕й мандрувати Укра╖ною потягами, автобусами й попутками, аж йому вже такий саме спос╕б мандр╕в став близьким до серця: можна було познайомитися з новими ц╕кавими людьми, ближче, безпосередн╕ше в╕дчути суть сучасно╖ мит╕ в подиху швидкоплинного часу, п╕ймати, так би мовити, пульс життя.

А почалась дорога все ж деякою прикр╕стю - Серг╕й все плутав назву м╕сця к╕нцевого призначення сво╓╖ подорож╕: в╕н н╕як не м╕г точно запам"ятати чи це було Комсомольське Першотравневого району, чи навпаки - Першотравневе Комсомольського району. Ох вже цей безк╕нечний лаб╕ринт першотравневих, комсомольських, червоноарм╕йських сх╕дноукра╖нських вулиць, селищ, м╕ст, в╕д яких просто таки голова йде обертом.