Untitled.FR11

Голоси. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.

Сорокін. (Кидається до вікна и лізе за другими.)

Тихон. (До Софи.) Софіє, швидче. Лізь, я поможу.

Софія. (Голосно, гнівно.) £ не піду з негодяями і во

рогами ттарпду Можеш іти з ними.

Тихон. АлежчуЕШ? ІЧути, як гупають десь у двері, які розбивають.) Швидче, ради Бога. Софіє.

Чути з вулиці крики, стрілянину. Большевики товпляться, всі разом лізуть у вікно, кричать:

— Товарищи, не все разом.

— По одному.

— Не спешите. Ну, да куда вы?

— Скорее же, черт возьми.

— Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.

Тихон. (Хвилюється, умовляє Софію. Тягне її за руку, вона незгодливо рішуче, гнівно крутить головою. Він сердиться, кида її, біжить до вікна, звідти з одчаєм кричить.) Софіє, чуєш? Ах ти, Боже мій. Софіє!

Софія. (Крутить головою.)

Тихон. (Люто плюється, вилазить на вікно і зникає.)

Софія. (Сильно стискує руки, кидається до вікна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов біжить до вікна, знов зупиняється.)

Гомін і крики в коридорі побільшуються, але вистрілів уже не чути. Двері справа торгають, потім починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софія хапливо зачиняє вікно. Вриваються з рушницями і револьверами в руках українці. Попереду Сліпченко, Панас,

Арсен.

Софія. (Притуляється біля вікна до стіни, виправляється і непорушно стсііть, дивлячись на українців.)

Сліпченко. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де він, проклятий? Хлопці. Обшукать всі кімнати. Нікого не випускать.

Вільні козаки. (Деякі кидаються в другі двері, деякі шукають по шафах, під столами.)

Разом:

— Смерть кацапні.

— А-а, порозбігались, як руді миші.

— Бий їх, кацапів проклятих.

Сліпченко. Хлопці. Стійте. Бачите цю... фігуру? (Показує на Софію.) Дивіться пильно, дивіться всі. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажіть. Кажіть ви, вірні сини своєї нації. Судіть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажіть, що їй зробить?

Здивування. Мовчання. Ніякові погляди, непорозуміле переглядання, співчуття.

Сліпченко. Ну, кажіть же. Убить її тут же своєю батьківською рукою.

Панас. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить її в своїй сім’ї.

Сліпченко. Який ще тут суд? Хіба не видно? Нема часу на суд. Один їй суд.

Панас. Я вимагаю, Микито Івановичу, суду. І не хвилюйтесь так.

Сліпченко. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Ні. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю України. Не бійтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всі закутки цього кацапського кодла.

Вільні козаки. (Неголосно.) Ходімте, товариші. Ходімте. (Виходять.)

Сліпченко. Хведоре. Поставте на дверях цеї кімнати вартових і нікого сюда не пускайте.

X в е д і р. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всіма.)

Сліпченко. (До Софії.) Вийди звідти. Стань посеред хати.

Софія. (Стсііть в тій же позі, не рухнувшись.)

Сліпченко. Я кому кажу? Ти.

П а н а с. Це не важно, де стоятиме Софія. Річ не в тому.

Сліпченко. (До Панаса.) Хто тут батько цієї жінки? Ви?

П анас. Не я, але...

Сліпченко. То не мішайтесь. Моя кров і моя воля судить її так, як я хочу. (До Софії.) На середину, паршивко!

Софія. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить і тут.

Сліпченко. І уб’ю! І уб’ю!

Панас. Микито Івановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.

Двері справа починають шарпатись, ніби хтось хоче одчинить, а другий не пускає.

Сліпченко. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись. Я ж казав, щоб...

Арсен. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, і входить Хведір. Він починає говорить: «Пане отамане! Там якась жінка хоче, щоб...» Але тут, ніби вир-вавшись з рук вартових, вбігає в кімнату Гликерія Хведо-ровна і кидається до Софії.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.

Сліпченко. (Люто Хведору.) Не пускать більше нікого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведір виходить. До Гликерії Хведоровни грізно.) Що тобі тут треба?