Untitled.FR11

Тихон. (Гірко посміхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай.

Софія. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Ні, не можу. Читай ти.

Тихон. (Читає.) «Останній раз моє слово до вас, бра-тоубийці. (На якийсь мент спиняється.) Три тижні минуло, як ви предали мене і сина мого Марка в руки ворогів нашого народу. Але проти вашої волі моє нікчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я і в муках кінчив послідні дні свої, обливаючись соромом за діла дітей своїх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну націю вашу, мерзенні вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменіться, прокляті: ви ж руїну робите з нашої любої землі, ви грабуєте її, ви загачуєте ненажерливу пельку грабіжниці — кацапії, нашого вічного ката, ви калічите дітей свого народу, одбіраючи у них мову, серце, душу їхню. На що ж ви школи українські закриваєте, за що учителів розстрілюєте? Розстрілюйте братів своїх, батьків, але не чіпайте хоч тих, які несуть народові слово правди і науки. «Схаменіться, бо лихо вам буде». Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своїм батьківським, невмі-ручим прокляттям. Не діти ви мені, а вороги люті. Своєю старою рукою застрелю зрадників, братоубийців і ворогів свого народу.

Микита Сліпченко.

А листа цього можете показать своїм товаришам, і знов мене схопить, і знову бить прикладами, і знову вести на розстріл. Будьте прокляті». (Софія кладе руку з листом на стіл, схиля голову на руку і беззвучно ридає.)

Тихон. (Іде до вікна і мовчки дивиться на вулицю, потім рішуче підходить до Софії й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, що більше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужі і там, і тут. Тут цураються, зневажадоть, уникають. Там кленуть, проклинають. Я більше не можу. Або одно, або друге.

Софія. (Підводячись.) Значить, справді зробитись зрадником? Так, чи що?

Тихон. (Мовчить.)

Софія. З якої ж речі нам «або-або»? Через що ми повинні зрікатись своєї нації, ми, окривджені національно, пригнічені, зневажені? Чому не їм? Вони до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, зневажали, нищили. І ми повинні тепер зректися? «Не было и не будет*. О, вибачайте, было и будет.

Тихон. (Начинав вдивлятись у вікно. Через те що вікно виходить на подвір'я і з його можна бачити вулицю тілько скоса, він стає збоку на стілець і пильно дивиться.)

Софія. Що там?

Тихон. Щось тут непевне діється. Цілий день якісь підозрілі люди лазять круг будинку. (Злізаючи.) Сього-дня вранці була тут мама. Я не хотів тобі казати. Говорила, щоб ми з тобою тікали, бо батько й Панас постановили нас схопити й судити. Чи не того ці людці й швендяють тут?

Софія. Чом же ти маму не привів до мене?

Тихон. Я хотів, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати.)

Чути на вулиці глухі, часті вистріли, приглушені крики.

Софія. Що це може буть?

Тихон. (Знов біжить до вікна, стає на стілець і загляда на улицю.) Біжать люди... Тікають... Стріляють...

Стрілянину чути в домі, але не близько.

В коридорі тривожні крики, топіт ніг.

Тихон. (Біжить до дверей і одчиняє їх.— Видно, як метушаться в паніці люди, біжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки...

Тихон. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє двері.) Софіє! Тікаймо! Швидче!

Софія. Куди? Куди ж тікать? Вони вже тут.

Тихон. Кудй всі тікають4 Швидче ж.

Вбігають справа Сорокін, Сємянніков і ще душ п’ять-шість боль-шевиків. Деякі виймають з кишень револьвери й запихають їх під шафи, другі хапають з столів папери й засувають в кишені, в паніці

кричать:

— Дверь, дверь запирайте. (Замикають двері.)

— Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вікна і шарпають.)

— Товарищи. Защищаться. Баррикады.

— Какая там защита. В окна.

— Куда выходит окно?

— Ломайте. Открывайте окно.

Тихон. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее.

Сорокін. (До Софії.) Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?

Софія. (Гнівно випроставшись.) Негодяй...

Сорокін. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы, хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукіт у двері.)