Корній. Так! Щоб ти тіло продала... Я продавав для вас свій мозок, свої нерви, тіло й душу, а ти продай тільки тіло. От і вже. От і вже. А ти тіло продай. А полотна я не продам. Іди до Мулена.
Рита. Та ти ж сам дві години тому назад своє полотно давав за моє тіло?!
Корній. Тоді я давав, а тепер ти дай. Я рятував сім’ю, ти рятуй мистецтво. А не вирятуєш, все погибне. Я більше не можу. От і вже. Я мушу писати або... кінець всьому. Ідеш?
Рита. Куди?
Корній. До Мулена!
Рита. Ти справді?!
Корній. Справді.
Рита (якийсь мент пильно дивиться на нього, вся дрижить). Щоб я пішла... для того полотна?!
Корній. Для того полотна.
Рита (раптом стрибаючи до столу, хапає ніж і біжить до картини). О, коли так, то...
Корній (несамовито кричить). Рито! Куди?! Рито?! Зупинись!
Рита (біля картини, зупиняючись. Люто). Смерть твоєму полотну!
Корній. Рито! Не смій! Чуєш?! Клянуся, я в ту ж мить своїми руками задушу Лесика. як поріжешГОдійди!
Рита Лесикаї ти л 4
Корній (грізно). Даю тобі слово! Даю тобі клятву, що в ту ж мить задушу. Хай буде, що буде! Одійди от полотна! Я тобі кажу, одійди лучче! (Несамовитий і рішучий.)
Рита пильно вдивляється в його. Вірить. Помалу одходить.
Сідає коло столу й падає головою на руки.
Корній (оглядається, підходить до неї). Я тебе питаю: підеш? Рито, підеш до Мулена? Одповідай!
Рита (схоплюючись, голосно плює йому в лице). От тобі моя одповідь!
Корній (витираючись. Глухо). А-а, так? Ну, хай буде, що буде! (Хутко виходить.)
Рита, дрижачи вся, падає знов на стіл і гірко ридає.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Там же.
Виходять з коридору Ганна Семенівна, Сніжинка і Мігуелес.
Ганна Семенівна (часто витирає сльози, говорить пошепки, весь час прислухаючись до кімнати Рити). Балакайте тихо... Вона може почути...
Сніжинка. Та в чому річ, що сталося?
Ганна Семенівна. Зараз, зараз... {Підходить до дверей зліва і прислухається.) Єсть... Він ходить, а вона співає. (Ледве чути колискову пісню.) Тихше... Я боюся на хвилинку вийти з хати. Два рази сьогодні вискакувала в коридор, і нікого вдома не було. Стукала, стукала до всіх...
Сніжинка (нетерпляче). Та що ж сталося? Що? Може, з Лесиком що?
Ганна Семенівна (плаче). Помер...
Сніжинка (скрикує). Помер Лесик?!
Ганна Семенівна (злякано). Тихо, ради Бога! Вона як почує... Ох, Боже, що тут діється!..
Сніжинка (тихо). Коли ж помер?
Ганна Семенівна. Ще вчора ввечері, якраз, як вона надумалась взяти гроші у Янсона. Рішилася, і от\^7 Ато 0 думавУ»
Сніжинка. Та він же недавно ще був зовсім здоровий?!
Ганна Семенівна. А, де вже там здоровий... В один день розгорівся і згорів. Ввечері (плаче) й не стало... Як свічечка, наприкінці несподівано блимнула й погасла.
Сніжинка. Бідний Лесик! От несподівано. Як же вони?
Ганна Семенівна (озирається). О, тут ще більша біда! Я вже до вас... Поможіть мені якось з ними... Я ж сама, я нічого не можу! Вони сидять всю ніч, весь день і не одходять от трупика. А вона наказала, щоб я нікому не говорила, що він помер... Що вона хоче, я не знаю. Його нікуди од себе не пускає... Він цілий день нічого не їсть, дивиться на трупик, ходить по хаті, щось думає і знов дивиться... А вона от вже співає над ним... Хотіла, щоб обмити ж, поховати... Ну, горе, нещастя, — та якось же треба порядок дати. Тільце ж хоч сховати, воно ж дух почне давати... А її ніякими словами не вговориш. Вчепиться, як... чиста пантера, і нічого з нею... Ради Бога, поможіть мені якось... Вони ж обоє побожеволіють, як іще одну ніч посидять. Треба їх розлучити. Розвіяти трохи їх... Щось... Ну, я вже не знаю... (Витирає сльозу.)
Мігуелес. Вибачте, сеньйоро, сеньйор Корній по своїй волі не хоче одходити од тіла сина?