Untitled.FR11

Рита. Ти не хвилюйся, а от послухай, що я скажу. Це полотно ти продай... Чекай, любий, дай я скажу... Це полотно ти продай, ми на ці гроші виїдемо, і там на новому місці ти почнеш друге... Ми будемо всі здоровіші, спокійніші, ти краще працюватимеш.

К о р н і й. Ну, от маєш! Значить, і ти не розумієш нічого. Та мені, власне, не треба спокійніше. Власне, я бачу, що помилявся! От єсть. Я це якраз зараз побачив. У тебе не було тоді такої скорби і справжньої муки, що зараз... Я брехав, я штучно хотів утворити на полотні, коли тебе не було. Власне тепер то це і треба. «Спокійніші»... От єсть! Ха! Мені не треба спокою. Моя ідея спокоєм руйнується... Саме тепер, от зараз, в цю хвилину мені потрібні ви...

Рита. Наші муки?

К о р н і й. А так! От маєш... Це єсть іменно те, що треба... От іменно!

Рита. Ти б, може, навмисне муки ці зробив би, щоб намалювати? Живі муки тобі тільки як «чудові рисочки*?

Корній. А, Рито, ти, як мама...

Рита. А хіба не так? Та ти ж подумай: на полотні ж ми, я, твоя жінка, і син твій. І ти радієш, що ми мучимося, бо ти можеш схопити «те, що треба*. Вдумайся сам як людина, що ти робиш?

Корній. А, Рито, ти, як мама, «вдумайся, схаменися». Ти мене не розумієш, от і вже.

Рита. Так — не розумію, як ти хочеш.

Корній. А, я це знаю. Я це знаю. Я це казав...

Р и т а. І не зрозумію! Я можу бути товаришем, але давати сім’ю, давати себе й дитину свою полотну — не можу.

Корній. Ага! От воно і єсть. От воно і єсть. Значить, ти — не товариш. От це і єсть все... От і вже.

Рита. А-а ти хотів би цього? Ти, може, хотів би ще «вищої» скорби, щоб Лесик помер і тоді мою скорб намалювати? Ха-ха-ха! Та цього не буде. Ти сам себе нищиш! Чуєш? Як Лесик помре, тобі не буде кого малювати! Чуєш? Твоє полотно все одно зостанеться нескінченим. Розумієш?

Корній (вражений). Нескінченим?

Р и т а. А як ти скінчиш? Ну? Хто тобі буде моделлю? Де ти «рисочку» візьмеш? Ну? Це полотно ти все одно мусиш не скінчити. Ти мусиш його продати. І друге почати.

Корній (стрепенувшись, немов упечений). А, ні! А, вибачай... Коли вже діло йде так, то ти мусиш, нарешті, щось для цього зробити! От.

Р и т а. Я? Що я можу зробити? (Корній хоче сказати.)

В двері стук.

Корній. А, ще когось несе. Ввійдіть!

Входять С н і ж и н к а і Я не он.

Сніжинка. Вибачте, будь ласка, ми на одну хвилинку. Добродій Янсон має до пані Рити одну справу. На одну хвилинку.

Рита (здивовано). До мене? Дуже прошу.

Янсон (<спокійно). Прошу мені вибачити, що вмішуюсь в ваші особисті справи. Річ в тому, що мені відомо, що вам треба виїхати через здоров’я дитини з Парижа. Цілком розуміючи вас і знаючи ваше скрутне становище, я насмілився запропонувати вам свою маленьку поміч. Я можу вам позичити грошей; коли зможете вернути, тоді й повернете.

Рита (спалахнувши). О, дякую дуже. Але...

Янсон. Вибачте, я вас переб’ю. Але одна умова: я позичу гроші тільки вам із тим, що виїдете з Парижа ви, а ваш муж лишиться тут.

Рита. Що-о?! Щоб я одна їхала?.. Що ви, добродію?

Янсон. Таку умову я ставлю.

Рита. Щоб муж мій тут зостався, а я їхала? Для чого? Навіщо вам?

Янсон. Така моя умова.

Рита (глянувши на Сніжинку). Ха-ха-ха! Я розумію. Дуже дякую, добродію, дуже дякую. Ви дуже добрі, а ще більш простодушні.

Корній. Я не розумію цієї умови. І потім ми не можемо згодитись... Я мушу кінчати свою роботу. Що за... чудна умова?

Рита (до Янсона). Та ви розумієте, що ви пропонуєте, чи ні?

Я н с о н. Я, мадам, завжди даю собі відчит, що говорю і роблю.

Рита. Не думаю, що на цей раз ви вірний відчит собі дали! Ха-ха-ха! Розумієш, Корнію, цю умову? Я поїду, а ти лишишся тут, і в тебе не буде вже жінки й сім’ї. Ти будеш «вільним», і дехто може зайняти моє місце. Ха-ха-ха! А добродій Янсон така добра людина, що згоджується помагати цьому.

Сніжинка весь час посміхається.

К орній. Що за нісенітниця!.. А, маєш... Я не розумію, добродію, навіщо я'вам тут? От єсть!

Янсон (з спокійною усмішкою). Така моя умова. Я ніяких пояснень не можу вам дати.

Рита. Ну, то за таку поміч я можу вам на двері показати, добродію!

Янсон. Як знаєте, воля ваша.

Рита. Ха-ха-ха! Та хіба я не знаю, чиї це умови? Це не ваші, а он чиї! (Показує на Сніжинку.) Ні? Неправда?

Янсон. Я сказав, що пояснень дати вам не можу.

Рита. Ну, розуміється. Як ви можете їх дати, коли вона звеліла вам не давати. Вона звелить вам стерегти двері, як вона спатиме з любовником, і ви стерегтимете!

Янсон (спокійно). Це моя справа, шановна добродійко. Ви приймаєте мої умови?

Рита (гнівно). Ні! Таку поміч я вважаю собі за образу! Розумієте? Забирайтесь геть!

Янсон (уклоняючись). Я цього ждав. Прошу вибачення. (Повертається і йде.)

Сніжинка (з посмішкою, до Корнія). А правда, Янсон може розуміти красу?

Рита. Так само, як павіан! Або жалкий раб!