Unknown

— Так, так, — сказав Ленґдон, — але чи не знаєте ви, куди конкретно тече вода, дзюркотіння якої можна почути отут, біля гробниці Енріко Дандоло?

— Звісно, що відомо, — відповів Місрат. — Вона тече туди, куди стікає вся вода з Айя-Софії, — до міського резервуара.

— Ні, — заявив Брюдер, переступаючи через огорожу гробниці. — Ми не шукаємо міський резервуар. Ми шукаємо велике підземне приміщення, де, здогадно, є колони.

— Так, — сказав Місрат. — Ото і є міський резервуар — велике підземне приміщення з колонами. Вельми приголомшлива конструкція, мушу вам сказати. Її збудували в шостому сторіччі, щоб тримати в ній запаси міської води. Нині там води лише приблизно чотири фути завглибшки, але...

— Де він?! — суворо спитав Брюдер, і його голос відлу- нив у безлюдному залі.

— Резервуар? — перелякано спитав Місрат. — За квартал звідси, неподалік від східного крила цієї будівлі. — І він махнув рукою, показуючи назовні. — Він називається Єребатан-сараї.

— Сараї? — задумливо спитав Ленґдон. «Це як Топкапи- сараї?» Коли вони їхали сюди, то всюдисущі дороговкази на Топкапи-сараї повсякчас траплялися їм на очі. — Але... а чи не означає «сараї» палац?

Місрат кивнув.

— Так, означає. Назва нашого давнього резервуара — Єребатан-сараї. Це означає «осілий, або вгрузлий, палац».

Розділ 90

Коли доктор Елізабет Сінскі з Ленґдоном, Брюдером та їхнім переляканим і спантеличеним гідом вискочили зі Святої Софії, дощ не на жарт розходився й падав стіною.

«Спустися вглиб осілого палацу», — подумала Сінскі.

Вочевидь, щоб потрапити до міського резервуара Єреба- тан-cdpai, треба було пройти назад до Блакитної мечеті та ще трохи на північ.

Місрат ішов попереду.

Сінскі не бачила іншого виходу, як сказати Місрату, ким вони є насправді і що поспішають до Єребатан-сараї, щоб усунути біологічну катастрофу, яка може початися в осілому палаці.

— Сюди! — гукнув Місрат, ведучи їх крізь темний парк. Громаддя Святої Софії лишилося позаду, а попереду виблискували під дощем казкові мінарети Блакитної мечеті.

Швидко крокуючи поруч із Сінскі, агент Брюдер давав команди своїй групі — наказував їм прибути для зустрічі до входу в міський резервуар.

— Схоже, Цобріст має намір завдати удару по міській системі водопостачання, — захекано сказав Брюдер. — Мені будуть потрібні схеми всіх водогонів, що ведуть до резервуара і з нього. Діятимемо відповідно до процедури обмеження та ізоляції. Нам знадобляться фізичні та хімічні бар’єри, а також вакуумний...

— Стривайте, — гукнув йому Місрат. — Ви мене неправильно зрозуміли. Резервуар уже не використовується для міського водопостачання. Уже ні!

Брюдер опустив телефон і люто вирячився на гіда.

-Що?!

— У давні часи цей резервуар справді містив запаси води для міста. Тепер усе не так. Ми модернізували нашу систему водопостачання.

Брюдер зупинився під деревом, яке давало захист від дощу, і всі стали разом із ним.

— Місрате, — сказала Сінскі. — А ви впевнені, що воду з того резервуара ніхто не п’є?

— Боже, борони, — відповів Місрат. — Та вода наповнює резервуар... і, зрештою, просочується в землю.

Сінскі, Ленґдон і Брюдер обмінялися невпевненими поглядами. Директорка ВООЗ не знала, чи їй радіти, чи тривожитися. «Якщо з тією водою ніхто регулярно не контактує, то чому Цобріст вибрав для зараження саме цей резервуар?»

Коли ми осучаснили нашу систему водопостачання кілька десятиріч тому, — пояснив Місрат, — експлуатація резервуара припинилася і він перетворився на звичайне водоймище в підземному приміщенні. — Він знизав плечима. — І нині це звичайний туристичний об’єкт.

Сінскі рвучко обернулася до Місрата.

«Туристичний об’єкт?»

— Стривайте... Виходить, що туди можуть спускатися люди? Туди, до резервуара?

— Аякже, — відповів Місрат. — Його відвідують упродовж дня тисячі людей. Та печера є досить ефектною. Уздовж води — пішохідні місточки... там навіть є маленьке кафе. У тому підземеллі погана вентиляція, повітря задушливе й вологе, але є багато охочих там побувати.

Сінскі зустрілася поглядом із Брюдером і зрозуміла, що і вона, і досвідчений агент спецгрупи уявили собі однакову картину: темну вологу печеру зі стоячою водою, де визріває смертоносна інфекція. А завершальним штрихом цього кошмару були пішохідні місточки, якими цілий день над поверхнею води рухались туристи.

— Він створив біоаерозоль! — констатував Брюдер.

Сінскі кивнула, і її плечі безпорадно опустилися.

— А що це означає? — швидко спитав Ленґдон.

— Це означає, — відповів Брюдер, — що та зараза матиме здатність поширюватися через повітря.

Ленґдон замовк, і Сінскі побачила, що професор нарешті усвідомлює потенційні масштаби кризи.

Певний час Сінскі розглядала варіант із повітряним збудником, однак коли почула, що резервуар використовувався для міського водопостачання, у неї виникла надія, що Цобріст зупинив свій вибір на біологічному виді, що поширюється через воду. Водні бактерії живучі й стійкі до негоди, але поширюються вельми повільно.

Повітряні ж патогени поширюються швидко.

Дуже швидко.

— Це повітряний патоген, — упевнено сказав Брюдер. — І, скоріш за все, вірус.