Сінскі думала про те саме, але не хотіла казати вголос перед Ленґдоном та Місратом.
— До того ж, — додав Брюдер, — я вже мав змогу бачити, як поводиться натовп, коли з’являється моя група в біо- захисних костюмах. Усі очманіло кинуться навтьоки, і зчиниться величезна паніка.
Сінскі визнала за краще погодитися з Брюдером; зрештою він був досвідченим фахівцем і йому не раз доводилося бувати в подібних ситуаціях.
— Єдиний реалістичний варіант, який ми маємо, — сказав їй Брюдер, — це припустити, що всередині й досі безпечно, і зробити все можливе для локалізації зарази.
— Гаразд, — погодилася Сінскі. — Розпочинайте.
— Є ще одна проблема, — озвався Ленґдон. — Як бути із Сієнною?
— А що Сієнна? — різко спитав Брюдер.
— Що б вона не робила тут, у Стамбулі, вона здібна до мов і, цілком можливо, трохи знає турецьку.
— Ну то й що?
— Сієнна знає, що в поемі йдеться про «осілий палац», — відповів Ленґдон. — А турецькою «осілий палац»... чітко вказує на Єребатан-сараї. — Він кивнув на напис над дверима. — Тобто вказує прямо сюди.
— Так, авжеж, — втомлено погодилася Сінскі. — Вона могла про це здогадатися й оминути Айя-Софію.
Брюдер глянув на двері й стиха вилаявся.
— Гаразд, якщо Сієнна справді там і збирається розірвати отой розчинний мішок, перш ніж ми зможемо його локалізувати, то однаково вона прибула сюди зовсім недавно.
Приміщення дуже велике, і Сієнна, можливо, навіть не знає, де шукати. А коли поруч так багато людей, то навряд чи вона наважиться пірнути під воду, бо це неодмінно помітять.
— Пане, — знову гукнув Брюдеру швейцар. — Ви заходите чи ні?
Брюдер побачив групу людей, що прийшли на концерт і наближалися, переходячи вулицю, і кивнув швейцару, що теж заходить.
— Я йду з вами, — озвався Ленґдон, рушаючи слідком за Брюдером.
Брюдер обернувся й глянув на нього впритул.
— Нікуди ви не підете.
Та Ленґдон і не думав відступати.
— Агенте Брюдер, одною з причин, що ми опинилися в такій ситуації, є те, що Сієнна Брукс цілий день дурила й використовувала мене. Ви ж самі сказали, що ми, можливо, уже всі інфіковані. Я допоможу, подобається це вам чи ні.
Брюдер кинув на нього прискіпливий погляд, помовчав — і неохоче погодився.
* * *
Пройшовши у двері й спускаючись сходами слідком за Брюдером, Ленґдон відчув, як із черева резервуара на них війнуло теплим вітром. Цей легкий вітерець ніс із собою акорди Лістової симфонії «Данте», а також знайомий запах, який, однак, було важко охарактеризувати... то був запах великої маси людей, що скупчилися в закритому просторі.
Раптом Ленґдону здалося, що його огортає якась примарна завіса, немов довгі пальці невидимої руки тягнулися до нього з-під землі і шкрябали його плоть.
Lasciate ogne speranza, — співали вони, — voi chentrate.
Ці шість слів — найвідоміший рядок Дантового «Пекла» — злетіли від підніжжя сходового колодязя, наче зловісний подих смерті.
Під акомпанемент труб і ріжків хор знову проспівав це застереження:
— Lasciate ogne speranza voi chentrate!
Розділ 91
Залита червоним світлом, підземна печера відлунювала звуками музики, на яку композитора надихнули видіння пекла: завивання голосів, неблагозвучний вереск струнних інструментів та низький розкотистий гуркіт литавр, що відбивався в гроті підземними поштовхами землетрусу.
Скільки міг бачити Ленґдон, долівкою цього підземного світу була склоподібна поверхня води — темна, нерухома й гладенька, мов чорна крига замерзлого ставка в Новій Англії.
Із води піднімалися сотні й сотні доричних колон, акуратно розташованих, здавалося, нескінченними рядами. Кожна з них, піднімаючись на тридцять футів, підпирала стелю печери. Колони підсвічувалися знизу кільканадцятьма окремими червоними прожекторами, що створювали сюрреалістичний ліс освітлених стовбурів, які губилися, поволі зливаючись у темряві, наче якась ілюзія, спричинена дзеркальним ефектом.
На підніжжі сходів Ленґдон і Брюдер зупинилися, на мить затримавшись перед примарною порожниною, що ви- днілася перед ними. Здавалося, сама каверна світилася лиховісним червоним відблиском, і Ленґдон, придивившись довкола, спіймав себе на тому, що мимоволі дихає якомога поверховіше.
Повітря внизу виявилося навіть важчим, аніж він очікував.
Віддалік ліворуч професор побачив натовп. Концерт відбувався глибоко в підземеллі, а публіка сиділа на широких платформах. Кілька сотень глядачів розміщалися концентричними колами довкола оркестру, а ще близько сотні стояли по периметру. Інші глядачі розташувалися трохи далі, на широких пішохідних містках; спершись на міцні перила, вони вдивлялися у воду й слухали музику.