Unknown

Коли обгортку було знято, на Ленґдона знову витріщилася посмертна маска Данте. Крихкий гіпсовий експонат і досі був у пакеті із застібкою, який, на прохання Ленґдона, забрали з комірки камери схову на залізничному вокзалі у Венеції. Схоже, маска була в бездоганному стані, але за невеличким винятком — поема, елегантно написана спіраллю на зворотному боці, зникла.

Ленґдон поглянув на антикварну експонатну шафку. «Посмертна маска Данте експонується обличчям догори... усе одно ніхто не помітить».

Він потихеньку відчинив шафку, потім вкрай обережно причепив маску на гачок в експонатній шафці. І вона сіла на місце, вмостившись на звичну їй підкладку з червоної тканини.

Ленґдон зачинив шафку й трохи постояв, вдивляючись у бліде обличчя Данте, схоже в темному коридорі на обличчя примари. «Нарешті вона вдома».

Перш ніж вийти з приміщення, Ленґдон тихцем прибрав із проходу стовпчики з ланцюгом і табличкою. Проходячи галереєю, він зупинився поговорити з молодою жінкою-гідом.

— Синьйорино, — сказав Ленґдон. — Треба увімкнути світло над посмертною маскою Данте. Бо в темряві її видно дуже погано.

— Вибачте, — відповіла молода жінка, — але ту експозицію зачинено. Посмертної маски Данте там більше немає.

— Ти ба, — сказав Ленґдон з удаваним подивом. — А я щойно роздивлявся її.

На обличчі жінки відбилося сум’яття.

Коли вона кинулася до андито, Ленґдон тихенько вислизнув із музею.

ЕПІЛОГ

На висоті тридцять чотири тисячі футів над обширом Біскайської затоки нічний рейс «Аліталії» до Бостона прямував на захід крізь безкраю зоряну ніч.

На борту авіалайнера сидів Роберт Ленґдон, заглибившись у читання «Божественної комедії» у м’якій обкладинці. Ритмічне римування поеми й тихе гудіння двигунів літака заколисали Ленґдона майже до гіпнотичного стану. Здавалося, слова Данте злітали зі сторінок і відлунювали у його душі, наче написані саме для нього й саме для цієї миті.

Ленґдон іще раз переконався, що в поемі Данте йшлося не стільки про страхіття пекла, скільки про здатність могутнього людського духу здолати всі перешкоди, хоч якими б приголомшливо-жахливими вони не здавалися.

За вікном уже зійшов повний місяць; сліпуче яскравий, він затьмарив собою решту небесних тіл. Вдивляючись у безкраїй простір, Ленґдон поринув у думки про те, що сталося за останні кілька днів.

«Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи. — Іще ніколи Ленґдон не відчував сенсу цих слів так виразно. — У годину небезпеки немає гріха більшого за бездіяльність».

Ленґдон знав, що він сам, як і мільйони інших, винуватий у цьому гріху. Щодо світових проблем, то заперечення й втеча в себе перетворилися на пошесть, яка охопила весь світ. І професор дав собі обіцянку ніколи про це не забувати.

Літак прямував на захід, а Ленґдон думав про двох хоробрих жінок, які, сміливо дивлячись у майбутнє, відстоювали в Женеві свої погляди на складнощі сучасного світу, який так сильно змінився за останні дні.

За вікном на обрії показалася купа хмар; повільно пливучи небом, вони врешті-решт заступили місяць, затьмаривши його яскраве сяйво.

Роберт Ленґдон відкинувся в кріслі й відчув бажання поспати.

Вимкнувши над головою лампочку, він поглянув на небеса. Там, за ілюмінатором, у темряві, яка нещодавно опустилася, світ уже змінився. І небо перетворилося на гобелен із вишитими на ньому зірками.