Unknown

— Наш музей, — пояснив Місрат, — намагається нагадати відвідувачам про різноманітність його використання як святилища, тому експонує як християнську іконографію ще тих часів, коли Айя-Софія була базилікою, так і ісламську іконографію з тих часів, коли вона стала мечеттю. — Він гордо всміхнувся. — Попри міжрелігійні тертя в реальному світі, ми переконані, що ці символи, добре працюючи в парі, докладаються до покращення взаєморозуміння. Я знаю, що ви зі мною згодні, професоре.

Ленґдон щиросердо кивнув, відразу ж пригадавши, що, коли базиліка стала мечеттю, усі християнські ікони забілили. Реставрація християнських символів поряд із мусульманськими створила заворожливий ефект, особливо завдяки тому, що стилі та внутрішня психологія двох різновидів іконографії є полярно протилежними.

Якщо християнська традиція віддавала перевагу буквальному зображенню своїх богів та святих, то іслам, аби передати красу Божого всесвіту, зосереджувався на каліграфії та геометричних візерунках. Згідно з ісламською традицією, лише Бог має змогу творити життя, тому людині не залишається місця, щоби творити образи життя, вона не мусить зображати ані богів, ані людей, ані навіть тварин.

Ленґдон пригадав, як колись спробував пояснити цю концепцію своїм студентам: «Наприклад, мусульманський Мі- келанджело ніколи б не намалював обличчя Бога на стелі Сікстинської капели; він тільки написав би ім’я Бога. Зображення божого обличчя вважалося б святотатством. — А потім Ленґдон пояснив причину такого підходу: — І християнство, і іслам є логоцентричними, тобто вони зосереджені на Слові. У християнській традиції Слово стало плоттю в Книзі пророка Йони: «І стало Слово плоттю, і жило серед нас». Тому вважалося прийнятним зображати Слово як таке, що має людську подобу. Однак згідно з ісламською традицією, Слово не стало плоттю, тому має залишатися в подобі... слова; у більшості випадків — як каліграфічне зображення імен ісламських святих».

Один зі студентів Ленґдона звів цю складну історію до навдивовижу точної ремарки: «Християни люблять обличчя; мусульмани люблять слова».

— Тут ви бачите перед собою, — продовжив Місрат, окинувши жестом ефектний інтер’єр собору, — унікальне переплетіння християнства з ісламом.

І він показав на сплав символів у масивній апсиді, де найцікавішим було зображення Святої Діви з Дитям, що дивилися на міграб — напівкруглу нішу в мечеті, яка вказує напрямок на Мекку. Поруч виднілися сходи, що вели до кафедри проповідника, яка нагадувала ту, з якої читаються християнські проповіді, але насправді то був мін- бар, священний поміст, з якого імам править п’ятничну службу. Подібним чином схожа на платформу конструкція нагадувала ложу для хору в західному християнстві, але насправді то був муедзин мафілі — високий поміст, де стає навколішки муедзин і промовляє речитативом у відповідь на молитви імама.

— Мечеті та собори навдивовижу схожі, — заявив Місрат. — Традиції Сходу й Заходу не такі вже й різні, як можна подумати!

— Місрате! — наполегливо звернувся до нього Брюдер. — Нам хотілося б спершу поглянути на гробницю Дандоло, добре?

На обличчі гіда з’явився вираз легкого роздратування, наче поспіх Брюдера якимось чином свідчив про неповагу до історичної будівлі.

— Та отож, — підтвердив Ленґдон. — Я дуже вибачаюся за поспіх, але в нас надзвичайно стислий графік.

— Тоді гаразд, — сказав Місрат, кивнувши на високий балкон із правого боку. — Ходімо нагору й подивимося гробницю.

— Нагору? — здивувався Ленґдон. — А хіба Енріко Дандоло похований не внизу, у склепі? — Ленґдон пригадував саму гробницю, але не її точне місцезнаходження в будівлі. І в його уяві поставали темні підземелля Айя-Софії.

Місрат був спантеличений таким питанням.

— Ні, професоре, гробниця Енріко Дандоло однозначно розташована нагорі.

***

«Та шо ж тут відбувається?» — подумав Місрат.

Коли Ленґдон висловив бажання подивитися гробницю Дандоло, Місрату здалося, що це був такий хитрий прийом із боку професора. Ніхто ту гробницю дивитися не збирається. Місрат подумав, що насправді Ленґдон хотів побачити загадковий скарб, що був біля гробниці Дандоло, — мозаїку «Деісус» — давнє зображення Христа Вседержителя, яке, безперечно, було одним із найзагадковіших мистецьких творів у всій будівлі.

«Ленґдон хоче дослідити мозаїку, але бажає зробити це без зайвого шуму й обережно», — припустив Місрат, гадаючи, що професор, напевне, потайки пише якесь дослідження на тему «Деісуса».

Однак тепер Місрат розгубився. Ленґдон, безумовно, знав, що та мозаїка на другому поверсі, тоді чому ж він вдав, що здивувався?

«А може, він шукає щось інше, а не гробницю Дандоло?»

Спантеличений Місрат повів їх до сходів повз одну з двох знаменитих урн собору Айя-Софія — велетенську конструкцію об’ємом триста тридцять галонів, вирізану з суцільної мармурової брили в елліністичну добу.