Unknown

13 липня 1949 року сталася в моему житті знаменна подія: папа Пій XII відлучив мене від церкви *. Відлучив, як відлучають телятко від корови. Без попередження.

Нікуди правди діти, конфлікт між нами почався до­сить давно, приблизно сорок років тому, коли нинішній Пій XII був молодим попиком Пачеллі, а на святому пре­столі сидів Пій X. Кожної неділі учитель проводив нас парами у церкву монашого ордену василіан, де повчав нас з амвона наш викладач закону божого. Василіанин за­кликав любити фабуристого * цісаря Франца-Йосифа І і ненавидіти «москалів», яких, мовляв, треба до ноги ви­різати. При цьому він вимахував кулаками й звивався таким в’юном, що, здавалося, він ось-ось вискочить з пе­тель. Ми з острахом подавались назад.

Проте, замість бити «москалів», панотець волів бити нас, школярів. Бив намоченою в солі різкою. Бив за «От­че наш», бив за «Вірую». У нього був навіть свій прей­скурант: за одно пропущене слово в 50-му псалмі нале­жало 5 ударів, в «Богородиці» — 10 та більше ударів, в залежності від настрою «отця катехіта». В особливо важ­ливих випадках панотець вдавався до інквізиторських засобів. Після грунтовної хльости він садовив малоліт­нього грішника у таз, наповнений холодною, як лід, водою.

Мені довгий час вдавалося уникати караючої десниці василіанина. Я вивчив назубок молитви, а десять запові­дей я міг пазвати й уві сні. Незважаючи на те, прийшла й моя черга.

Якось раз панотець спитав мене:

— Чому святого отця називаємо Пієм?

Простодушна відповідь гласила:

— Бо святий отець любить винити.

Я й не стямився, як мій живіт опинився на монашому коліні, а священна різка викарбовувала на моему тілі 10 заповідей.

Господь не наділив мене смиренням, і, мабуть, тому, повернувшись додому, я вже з порога сказав матері:

— Плюю на папу!

Крім матері, ніхто цього не чув, але, видно, всевідаю- чий бог доніс своєму римському намісникові, бо відтоді греко-католицька церква розпочала проти мене «холодну війну».

1 не тільки проти мене. Згодом я переконався, що та­ких грішників було чимало. До них насамперед належали гімназисти, які брали участь у вшануванні пам’яті Івана Франка. Для них учитель божого закону придумав спе­ціальну кару: в найжорстокішу спеку він садовив їх про­ти сонця. На протести відповідав:

— Ага! На концерті в честь Франка ви декламували: «Ми прагнемо до сонця!» От вам і сонце. Погрійтесь!..