Unknown

Не підлягає жодному сумніву, яким би було рішення найблаженнішого третейського судді: його симпатії і зв’язки так само відомі, як і його підступність. Третеш ство не тільки створило б певне алібі для папи, що прагне війни, але й дало б йому привід для обвинува­чення Радянського Союзу у зриві справи миру, що, власне, й було головною метою провокаційної пропозиції про посередництво...

А через два дні до Ватікану прибув один з головних паліїв війни, сам Маршалл. Вітаючи його в мурах віч­ного міста, орган єзуїтів «Куотідіано» поквапився за­певнити своїх читачів, що папська пропозиція не повин­на в жодному випадку пригасити їх войовничий запал, бо, діючи так або інакше в питаннях зовнішньої політи­ки, «...католики не втрачають права дискутувати і мати окрему і цілком певну індивідуальну думку».

А між тим Пій XII і Маршалл перешіптувались. Про що — відгадати неважко, знаючи прагнення одного і другого.

В ролі адвоката, що шукає алібі для свого клієнта, виступив римський кореспондент агентства Рейтер:

«Ватіканські кола відзначили, що переговори між папою і Маршаллом були присвячені критичному стано­вищу в світі і темним хмарам, що нависли над світом. Папа як головний поборник миру тільки в крайньому випадку може погодитись (підкреслено нами.— Я. Г.) з тим, що мир не можна врятувати».

Цей «крайній випадок» був, очевидно, поданий папі Маршаллом, бо вже наступного дня «Куотідіано» бурх­ливо вітала звістку з «іноземних джерел» про Атлантич­ний воєнний пакт, який укладено 1949 року між США та Західною Європою. Про те, що ідею цього пакту було злеліяно й вирощувано в мурах Уолл-стріту та Ватікану, єзуїти з «Куотідіано» соромливо замовчали...

Зате багато цікавого сказала на цю тему комуністична «Уніта»:

«Бесіда Маршалла з папою виглядала як справжні дипломатичні переговори, скеровані на те, щоб шляхом взаємних гарантій і поступок забезпечити приєднання Ватікану, особливо в тому, що торкається Італії, до аме­риканського воєнного блоку, в обмін на змову про горе­звісне посередництво, якого у певний момент могла б просити сама Америка, хоч би для того, щоб виправдати останні кроки своєї давнішньої і навмисної політики розпалювання війни. Це посередництво, або, точніше, спроба посередництва, виставила б церкву в такій жа­даній для неї ролі верховного арбітра міжнародного становища і в той же час дозволила б паліям війни втягти мільйони католиків у конфлікт, перетворивши його, таким чином, остаточно і офіціально в «священну війну».