Останнім часом досить невимушено поводяться посланці папи і на батьківщині Вікліфа * та Кромвеля *. Навіть більше, ніж невимушено. Часом здається, ніби в мурах Вестмінстерського абатства * оселився дух обезглавленої королеви * і устами пуританських міністрів виголошує католицькі істини *. Якпй же сенс після цього тримати себе «вимушено»?
Одного чудового ранку 1948 року на ватіканському пагорбі запанувала надзвичайна, надурочиста тиша. Всі присутні спеціалісти по зносинах з небесами з душевним трепетом чекали події, що не мала місця ось уже 500 років. Нарешті жадана хвилина настала. Мармуровими східцями, що ведуть до престолу його святості, йшов, супроводжуваний дружиною, джентльмен невиразного віку і професії, з недвозначним наміром припасти до папського пантофля, що він через кілька секунд і зробив.
Цим джентльменом виявився лорд-канцлер Великобританії лорд Джоулту. Цілування пантофля він зробив, діючи, видно, від імені лейбористського уряду.
Ватікан, як і кожна фірма, що шанує себе, звик платити послугою за послугу. Цілком оцінюючи вигоди, які можна буде мати з колінопреклоніння Британії перед пастирем пастирів, папа вирішив прив’язати її до свого престолу узами взаємної вдячності. Нечисленний, але рухливий католицький клір Англії одержав з Рима вказівки, що накладають на нього зобов’язання найтіснішого співробітництва з урядом лейбористів і найактивнішої участі у всіх його заходах, скерованих проти спільного противника.
Особливе занепокоєння Ватікану викликало зростання авторитету комуністів у британському профспілковому русі і щораз частіші випадки обрання їх робітниками на керівні пости. Це занепокоєння поділяла з папою вся лейбористська верхівка на чолі з Еттлі і Бевіном. Заходи впливу, яких вжили уряд і керівництво тред-юніонів, не дали бажаних наслідків: незадоволення робітничих мас їх політикою посилювалось.
В 1948 році на допомогу лейбористським гендлярам совісті, що було розгубились, вирушив вестмінстерський архієпископ Гріффін. Складені ним послання було зачитано у всіх римсько-католицьких церквах, каплицях і капличках Вестмінстерської єпархії, причому його адресатами фактично вважались не тільки католики, але й —
0 небачена новино! — «єретики» на зразок пресвітеріан, баптистів і т. п. З великим гнівом єпископ напав на членів профспілок, що обрали на відповідальні пости комуністів або ж допустили до їх обрання; потім пролунав полум’яний заклик до активізації віруючих робітників у профспілковому житті, але з однією лише