Unknown

Останнім часом досить невимушено поводяться по­сланці папи і на батьківщині Вікліфа * та Кромвеля *. Навіть більше, ніж невимушено. Часом здається, ніби в мурах Вестмінстерського абатства * оселився дух обез­главленої королеви * і устами пуританських міністрів ви­голошує католицькі істини *. Якпй же сенс після цього тримати себе «вимушено»?

Одного чудового ранку 1948 року на ватіканському пагорбі запанувала надзвичайна, надурочиста тиша. Всі присутні спеціалісти по зносинах з небесами з душев­ним трепетом чекали події, що не мала місця ось уже 500 років. Нарешті жадана хвилина настала. Мармуро­вими східцями, що ведуть до престолу його святості, йшов, супроводжуваний дружиною, джентльмен неви­разного віку і професії, з недвозначним наміром при­пасти до папського пантофля, що він через кілька се­кунд і зробив.

Цим джентльменом виявився лорд-канцлер Велико­британії лорд Джоулту. Цілування пантофля він зробив, діючи, видно, від імені лейбористського уряду.

Ватікан, як і кожна фірма, що шанує себе, звик пла­тити послугою за послугу. Цілком оцінюючи вигоди, які можна буде мати з колінопреклоніння Британії перед пастирем пастирів, папа вирішив прив’язати її до свого престолу узами взаємної вдячності. Нечисленний, але рух­ливий католицький клір Англії одержав з Рима вказівки, що накладають на нього зобов’язання найтіснішого спів­робітництва з урядом лейбористів і найактивнішої участі у всіх його заходах, скерованих проти спільного против­ника.

Особливе занепокоєння Ватікану викликало зростан­ня авторитету комуністів у британському профспілково­му русі і щораз частіші випадки обрання їх робітника­ми на керівні пости. Це занепокоєння поділяла з папою вся лейбористська верхівка на чолі з Еттлі і Бевіном. Заходи впливу, яких вжили уряд і керівництво тред-юніо­нів, не дали бажаних наслідків: незадоволення робітни­чих мас їх політикою посилювалось.

В 1948 році на допомогу лейбористським гендлярам совісті, що було розгубились, вирушив вестмінстерський архієпископ Гріффін. Складені ним послання було зачи­тано у всіх римсько-католицьких церквах, каплицях і капличках Вестмінстерської єпархії, причому його адре­сатами фактично вважались не тільки католики, але й —

0 небачена новино! — «єретики» на зразок пресвітеріан, баптистів і т. п. З великим гнівом єпископ напав на членів профспілок, що обрали на відповідальні пости комуністів або ж допустили до їх обрання; потім пролунав полум’яний заклик до активізації віруючих робітників у профспілковому житті, але з однією лише