Unknown

Німці та шотландці схопилися за палаші, шаблі та рапіри. І тут на них спали запоріжці. Всі на валах билися один на один, і билися не на життя, а на смерть, тільки козаки все більше відтискали жовнірів від укріплень. Тільки страшні шотландці не віддавали поля, хоча кров заливала їм очі, хоча вздовж валу дуже скоро утворився стос з мертвих тіл та стогнучих поранених; вони з люттю прорубували собі дорогу своїми мечами-клейморами. Їх руки мліли від вбивчої праці. І вони білися люто, спихаючи козаків з валів, відрубуючи долоні та пальці, що хапалися за край палісаду.

Хвиля запорізької піхоти цілком покрила вали. Молодці залізали по драбинах, влізали нагору, з криками, виттям, кусаючись, рубаючи шаблями, стріляючи з аркебуз та рушниць. І вони перемагали. Поволі їх перевага тільки збільшувалася.

- До редутів! – закричав Пшиємський. – Відступайте до редутів!

Битва була програна. За спинами в них була страшна стіна диму та вогню, а спереду – море козацьких голів, що піднімалося все вище і вище, вдираючись в глибину валів.

Шотландці та німці відступали, прорубуючи собі дорогу палашами. Не менше як половина мушкетерів лягла покотом на побоїщі при валах, решта ж з трудом пробивала собі дорогу відступу.

Чвертькартауни та октави з редутів вистрілили просто в юрбу противників. Шотландці та німці добралися до укріплень, вбігли до середини, замкнули брами. І це вже був кінець. Покриті кров'ю запорізькі полки оточили їх тісним кільцем. Переможне ричання вирвалося з усіх козацьких горлянок.

- Це вже кінець! – крикнув Пшиємський Кшиштофові Гродзицькому. – Біжи, мил'с'дар! Перевдягнися в військового слугу!

- Всі ми тут помремо! – мрячно відповів йому Циклоп. – Всіх нас однаковий кінець чекає. Бувай, пане Пшиємський. Якщо ж мав я відносно тебе якісь гріхи, ти вже прости мені їх!

- Яко в небі, так і на землі!

Шотландці та німці вбили свої палаші в землю. Протягом короткої хвильки жовніри падали один другому в обійми, вибачали кривди, ділилися останніми ковтками води та горілки, що залишалися у флягах, в останній раз стискали собі руки.

А потім загриміли гармати, стрельнули в небо язики полум'я. Козаки рушили на штурм.

 

 

Собеський бачив, що все страчене. Весь табір стояв у вогні, полум'я загороджувало польську кавалерію від редутів та шанців, які ще захищала піхота Пшиємського. Крізь дим йому було видно, що там тривав бій, а німці та шотландці билися на валах, відпираючи наступи козаків. Було видно, що редути без допомоги довго не втримаються. Тільки відсічі не було як туди дійти.

Майбутній король Речі Посполитої сидів на Золотогривому, з булавою в руці, посеред гусарських товаришів, серед коней, що ставали дибки від страху, серед гуку пострілів, іржання жеребців та кобил, серед стогонів помираючих людей, криків жовнірів, яких давили кінські копита.

Козацькі полки йшли до наступу. Але на цей раз запоріжці йшли в сторону польського табору бід заслоною двох власних. Молодці несли величезні кобилиці та дерев'яні козли, вони крилися за гуляйгородами¹²⁵, вели поєднані в ряди та з'єднані мотузами та ланцюгами таборові вози з гноєм та піском. За цими ослонами крилися стрільці, які вели безупинний та безжалісний вогонь. Кулі з рушниць та аркебузів вбивали коней, знаходили щілини в озброєнні, кресали іскри на гусарських наперсниках, пробивали кольчуги панцерної кавалерії. Тричі польські хоругви припадали до рухомих козацьких укріплень. Тричі кидалися вони з шаблями на кобилиці та вози. І кожен раз вони відступали, залишаючи стоси трупів. Щоб зламати шик запоріжців, Собеському була потрібна піхота. А німці Хоувальдта та шотландці Батлера були відрізаними за стіною вогню.

- Не стримаємо! – крикнув Одживольський Собеському. – Рятуйся, милостивий пане!

- Не стану я втікати! – відповів Марек. – Дуже приємно вмирати разом з вами!

- Козаки вже стискають ряди. – Одживольський указав булавою на покриті димом від пострілів луги. – Ще є час на те, щоб збігти!

- А ти, пане-брате?

- Я один раз вже втік з-під Цецори. І тоді дав собі слово, що ніколи більше!

- Милостивий пане. – Покритий кров'ю, забризканий болотом Дантез схилив капелюха перед Собеським. – Там, наліво, є розрив. Візьми гусарів! Пробивайся!

- Дантез? Ти ще живий?

- Пан Бог дозволив. Ваша милість, довіртеся мені, я поведу!

- Не буду я втікати!

- Пане Марку, твій обов'язок є в тому, щоб донести шляхті, про те, що сталося. Ян Казимир зрадив нас, виставив на смерть! Ти мусиш про це оповісти! І самому стати… королем!

Собеський розглянувся довкола, поглянув на поле, усіяне трупами, на покритих кров'ю та пилом товаришів, на лежачих покотом крилатих лицарів. Він підперся під боки і встав, нібито останній повелитель знищеної, покривавленої війнами Речі Посполитої, поряд з бунчуком та королівською коронною хоругвою.

- Добре, - погодився він. – Я повернуся та помщуся за вас!