Unknown

Козаки й татари пригнали їх на луг побіля невеликої річечки. Собеський помітив, як з-за дерев біля струменю виїжджає величенький загін молодців, на чолі якого їхав величезний чолов'яга з чорними бровами та довгими, посивілими вусами. То був Богдан Зиновій Хмельницький! Козацький гетьман указав булавою на бранців.

- Алла! Алла! – розкричалися багато численні голоси.

З-за дерев, з-за високих трав вискочили збройні. Вони не були на конях, не носили коштовних шат чи такої ж зброї. Одягнені в шкіри та обернені міхом наверх кожухах, вони були подібні, скоріше, на зграю диких звірів, ніж на воїнів з орди. Староста відразу ж пізнав їх. То були ногайці – найдикші та найстрашніші з татарів.

Немов буря вскочили вони поміж бранців і почали сікти, бити, розбивати голови шаблями та булатом, пробивати списами. Жовніри захвилювалися, хотіли втікати, але ж не було куди. Лава кінних татарів стискала їх ззаду та з боків. А потім від чола колони піднявся страшний, все пронизуючий крик сотень горлянок:

- Ісусе і Марія!!!

Татарські шаблі рубали ляхів без жалості, шмагали по обличчях та руках. Бранці падали, скручувалися в клубок, втікали. Часом вони ставили відчайдушний опір, який подавлявся силою списів та кістенів. Ногайці рубали голови, відрубували долоні, що складалися до молитви.

- Ісусе! Ісусе! – понеслися страшні крики над полем різні.

Почувши ті крики, навіть ногайці затремтіли. І тоді почали забивати тих, хто молився. Сікли по горлянках, по шиях, по головах, рубаючи вуста, що шепотіли ім'я Спасителя.

- Мил'с'дар гетьман війська запорізького! – заволав Пшиємський, помітивши, що Хмельницький під'їхав до місця казні і тепер був на відстані з половини пострілу з луку. – Не розливай надаремно крові християнської! Не губи синів Корони без причини! Не навертай на Україну гніву божого на віки віків!

Хмельницький холодно поглянув на нього. Указав булавою. Ординці прискочили до генерала і кинули його на землю ударами костенів. А потім ще почали колоти його списами та вістрями шабель, забивати маслаками¹²⁷ на смерть.

Собеський не став чекати. Гарячка травила йому голову; він чув, що ледве тримається на ногах. Він обернувся до Дантеза і витягнув з-за пазухи поплямлений кров'ю сувій паперу.

- Це батовська угода, підписана коронним військом. Візьми її, бо, бачу, щастя в тобі більше, ніж розуму. А якщо переживеш, віддай її козакам. Дай Богунові і скажи… Скажи, що то вже остання козацька зрада була. Діти та онуки помстять за нашу кров… І скажи… Ні, більше нічого вже не кажи…

Собеський вийшов назустріч катам. Затримався на місці, взявся під боки.

- Стояти, сучі сини! – крикнув він. – Я – король Речі Посполитої! Чи знаєте ви, на кого підіймаєте руку!?

Перший з татарів опустив голову.

Собеський з подивом ствердив, що той вдивлявся в… його долоні. Потім ногаєць підняв праву руку на висоту обличчя і лівою охватив її за вказівний палець. Господи Ісусе, що ж це повинно було означати?!

"Він хоче перстень, - промайнуло Собеському крізь думки. – Він хоче мого персня з Яніною. Але ж я надів перстень на палець Тарасові, коли його клали до могили"…

Він підняв руку, показуючи, що жодних клейнодів у нього немає. Жорстокий усміх викривив вуста ординця, і з високо піднесеною шаблею він кинувся на шляхтича.

Собеський не чекав. Він скочив ворогу назустріч, впав, перекрутився, впав під ноги татаринові, підсікаючи того. А коли той упав, скочив йому на спину та вирвав шаблю-ординку з руки.

- А йдіть но сюди, чубарики! Сучі сини! – крикнув він іншим. – А йдіть, посмакуйте королівської крові!

На нього наскочили відразу четверо. Першого поляк прийняв ударом з замаху, розлупав татарську кабак-башку, ухилився перед іншим ударом та пхнув другому татарину вістрям в живіт.

Двоє з тих, що залишилися, відскочили. Кінні татари схопилися за луки. Марек Собеський опустив зброю, поглянув кудись далеко-далеко; його погляд помчав на захід, до кордонів Речі Посполитої.

Стріли свиснули в повітрі, впилися йому в груди. Собеський заточився, похитнувся. Татари стрелили ще раз, і ще раз…

Шляхтич упав на спину, кров потекла з його ран, сплямила жупан, сплила на чорну землю України.

Погляд короля пішов доверху, до безхмарного неба, на якому сонце вже хилилося до заходу, до небосхилу, на якому стояла Богоматір та з височини поглядала на землю.

Тарас взяв Собеського за руку. Допоміг встати, склонився.

- Милостивий пане, - сказав він. – Ми готові до дороги.

 

 

- Батько, якийсь козак бажає говорити тобою!

- Козак? – Богун підняв голову, поглянув на Сірка втомленими очима, які зайшли кров'ю. Він пив з самого ранку, намагаючись вбити в собі жаль та відчай. Жаль, що ляхи зрадили його таким жорстоким та підлим чином; і відчай від того, що все було втрачене з самого початку. Він зробив солідний ковток палянки. З тих пір, як Собеський витяг йому кулю з боку, він знову міг сильно пити. І навіть майже перестав плювати кров'ю. – Чого він хоче?

- Листа приніс.

- Давай його!