Unknown

Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу¹²³ до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, яки виходили з туману. Козаки зближалися шибко – спочатку піхота з аркебузами, за ними – верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольоу хоругвою з Богоматір'ю.

- Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!

Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.

- Не стріляти! – крикнув він. – Ми йдемо до ляського табору!

- Іх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.

Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і – витягуючи зброю з піхов – з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.

- Вперед, браття!

Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:

- Зраааадааа! Зрааадааа!

Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…

Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.

- Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!

- Марія та Ісус! Як же це то? – крикнув Собеський.

- Горе нам, - сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.

- Не може того бути!

До них прискакали наступні посланці.

- Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!

- Від Ладижина йдуть!

- Вони вже оточили нас!

- Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.

Собеський схопився за голову.

- Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…

- Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина? – закричав Пшиємський. – Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…

- Тоді биймо їх в ім'я Боже! – крикнув Незабітовський. – Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!

- Не зможемо ми в таборі оборонитися…

- Краще вже вмирати, ніж, щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!

- До хоругви! – крикнув Пшиємський. – Ваші милості візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!

Всі розвернулися та роз'їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.

Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів – в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.

Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця сткпу до іншого – брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них – босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.

- Шагом і рівно! – крикнув Богун. – Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.

Сонце піднялося вище. Імлистий туман, що скривав степ, почав ділитися на поодинокі клуби та зникати мов за дотиком чародійської палички. А коли він розвіявся повністю, козаки затремтіли, бачачи, що чекало їх перед укріпленими острогами з їхніми стволами фальконетів та гармат.