- Іди-но сюди, хлопче, - сказав Чаплинський105. – Це все моя вина за те, що на Україні діється. І так всі ми помремо. Одні в муках, інші в бою, а ті, що переживуть битви, здохнуть від старості, в постелі, у власному лайні. Скелети після нас будуть біліти по полях та танцювати в місячні ночі. Нічого не залишиться від наших замків та дворищ, а з вашої гордості козацької… Онакова доля нас чекає, так що неси свій хрест в покорі, як і я несу.
Тарас покивав головою. Він вільно піднявся і рушив через майдан, а гайдуки вели його. Стук сокир стих. Паль вже був готовий.
- Тарасе… - прохрипів Собеський. – Що я… Що я можу для тебе учинити?
- Пане, милостивий пане… Було в мене видіння… Матір Божа наказала мені запровадити на Україні мир… Тільки тому я лист і взяв. Закінчить все за мене, пане, добрий мі пане…
- Зроблю, що тільки побажаєш…
- Їдьте до Таращі… До зруйнованої церкви. Там чекають виборні. Від пана писаря. Від Богуна та інших. Вибачте козакам вини та укладіть з ними мир. Всілякі вини пробачте… І порятуйте… Річ Посполиту… Доки не стане вона поставом сукна, виданим на добич московитам, пруссакам та цісарцям…
Тільки-тільки загострений паль, оточений чотирикутником драгун, був все ближче.
- Тарасе, все, що тільки забажаєш… Буде, як кажеш, - прошепотів староста. – Поїду туди. Укладу мир і угоду. І не буде більше війни на Україні…
Ще декілька кроків, ще три. Місце страти було вже поряд…
- Я бачив вас, пане, - прохрипів Тарас. – Бачив я, як золота корона на землю спадає, як її бажають розшарпати двоголові орли… Але ж бачив , як корону лицар підіймає. Лицар, що в гербі має щит на щитові… Яніну.
- Тарасе, я буду молитися за тебе…
- Ви, пане, і є тим лицарем. Ви корону піднесете. Ви будете королем Литви, Польщі і Русі… Ви запровадите мир божий на Україні.
Марек Собеський, староста красноставський, завмер. У Тараса не було сили, щоб іти. Гайдуки схопили його під руки. Паль вже чекав – загострений, обтесаний, зі знятою корою.
Тарас перелякано розглянувся. Побачив… Поле, покрите полеглими крилатими лицарями, кучі людських тіл та кінської падлини. Він побачив, що чекало їх усіх. Великий чорний крук, що видзьобував очі мертвому хорунжому, який ще тримав штандарт Речі Посполитої з орлом та Погонню, глянув на нього чорними пацьорками очей. Тарас заплакав. Він не виповнив своєї місії. Не запобіг руїні, смерті та знищенню.
Козак звісив голову. Без слова протесту ліг, сунув ноги в пост ромки…
- А просто натяг… ніть… Да… дайте хвильку… Як скажу "Марія"… Третій раз…
Чаплинський кивнув головою в знак того, що погоджується. Коні тривожно пирхнули. Козак молився, стогнав, слова завмирали у нього на вустах. Собеський дивився на жовнірів, на вусаті, понурі, позначені шрамами обличчя. На золотисті обладунки, на струнких польських коней. Вітер шарпнув штандартами з гусарськими хрестами, лопотав червоно-біло-червоною королівської хоругвою з орлом в короні та снопом Ваз на грудях птаха, оточеного ланцюгом з Золотим Руном… Ніхто нічого не говорив. Тиша була настільки абсолютною, що було чутно тяжке дихання поводових коней.
- Маріє… - прошепотів Тарас збілілими вустами. Гайдуки чекали.
- Маріє, - промовив бандурист вже голосніше.
Чаплинський зняв з голови ковпак, почав молитися.
- Марієеее! – крикнув Тарас таким страшним голосом, що всі задрижали. А потім, крізь сльози проплакав:
Гайдуки стояли нерухомо Не підігнали коней. Не стали натягати Тараса на паль…
Дантез вдарив коня в боки шпорами, кинув його до місця страти.
- І що це має бути?! А ну натягайте!
Солдати наказу не виконали. Француз опустив голову, його губи почали дрижати.
- Тідеманн, Людендорфф! За роботу!
Названі кнехти, не вагаючись, підбігли до свого підполковника. Схватили коней за поводдя і… Завагались, коли їх погляди схрестилися з поглядами Пшиємського і Собеського, з крижано-холодними очами товаришів та почтових з гусарії, з викривленими злістю обличчями панцерних та жолнежів з легких відділів. Німці задрижали, побачивши долоні, що опадали на рукояті шабель та чеканів.
Наказу вони не виконали.
- Натягати! – завив Дантез. – А ну, рушайте, сволоти!
Рейтари мовчали.
На майдані запанувала тиша. Вітер шумів посеред хоругвами, бунчуками та гусарськими крилами; вив, нібито навколо цього місця мчала і все сильніше ярилася сама Смерть.
- Даю сто дукатів нагороди! – скрикнув Дантез. – Хто добровольцем?
Тиша.
- Двісті!
Ніхто не поворухнувся.
- То може я допоможу, - прозвучав чийсь холодний, безпристрасний голос.