Unknown

- Багато століть тому назад, - промовив бандурист, - прадіди ваші учинили щось, що здивувало світ. Під загрозою хрестоносців прийняли вони до своїх грудей литвинів. В Городлі та Креві¹⁰² дали власні щирозолоті герби, облиті кров'ю сарматських предків, народові, який ледь-ледь з язичництва виріс. Вони дали йому вольність, якої він ще не знав. А в замін за настільки великодушний жест, литвини стерли в порох собачих тевтонських псів. Бог дав їм усім велику Річ Посполиту. А все тому, що вони разом звершили щось таке, чого не учинила б жодна нація в світі. Так будьте гідними своїх прадідів, або ж гиньте! Вибирайте, ясно освічені панове.

- Ти так говориш, нібито Длугоша, Старовольского і Бельського¹⁰³ читав, - буркнув Собеський. – Але ж то Калиновський, не я, прийме рішення про все.

Світло факела відкинуло на стіни намету кавалькади розмазаних тіней. Через вхідний отвір вбігли рейтари в шкіряних колетах, вамсах і чорних пелеринах. Десять клинків, п'ять стволів направилося в сторону Собеського та Пшиємського. Зробилося тихо, коли до намету увійшов Дантез, а за ним, після двох гайдуків, гетьман Марчин Калиновський.

- І що все це має значити?! – скипів Пшиємський.

Француз дав знак. Рейтари опустили зброю. Тарас скулився, побачивши Калиновського, але ж гетьман дивився на Собеського, і його погляд обіцяв більше, ніж тільки зло.

- Ваша милість всупереч праву держить у себе козака!

- Цей козак привіз лист від запорожської старшини, яка бажає відступити від Хмельницького та укласти з нами угоду.

- Де лист?!

Собеський подав лист гетьманові. Калиновський наблизив його до короткозорих очей…

- Отже, Виговський пише мені, - сказав він через деякий час, - що козацька старшина запрошує нас на таємну раду. По що запрошують, коли козаки не звикли дотримувати угод?! Скільки заплатив тобі Хмельницький, щоб ти вивів офіцерів коронного війська в засідку?!

- Він не бреше, - сказав Пшиємський. – Голову даю, що лист мовить правду!

Тарас вдарив в струни. Він хотів заграти, заспівати, але не вспів. Дантез вдарив його буздиганом в груди, козак застогнав, заточився, після чого оберстлейтенант вирвав бандуру у нього з рук та кинув на землю. Ще мить, і він з усієї сили вдарив інструмент чоботом. Корпус тріснув, струни видали один згідний стогін.

- Спаси Христе! – скрикнув Тарас. – Що ж то ви наробили?! За що? Як це воно?

Калиновський одним рухом розірвав лист навпіл, потім ще раз. Шматки підніс до вогню факела.

- Козака брати в арешт! – наказав він.

 

 

- Благаю вас, пане. Не наказуйте його стратити!

Калиновський підняв келих, а слуга підлив йому вина. Воно полилося червоним струменем, зовсім ніби кров. Козацька кров.

- Доброго вєнгжина¹⁰⁴ вірмени в Кам'янці продають, - буркнув гетьман, скуштувавши трунку. – Про що ж ваша милість казав? Про якогось козака? Насрати мені на різунів, пане-брате. Не вспіє півень закричати, всі під нашими шаблями поляжуть.

- Я про Тараса казав. Про Вересая, який привіз нам добру новину. Першу добру новину у цій війні.

- То все підступна хитрість. Хмельницький бажає звабити декілька офіцерів в усамітнене місце, а потім їм голови поскручувати. Ти, мил'с'дар, дякувати мені повинен, що життя збережеш.

З-за полотна намету доносився глухий стук сокир та шум табору. Вість про те, що Калиновський осудив на жорстоку смерть бандуриста, який привіз лист від козаків, поширилася військом вже кілька годин тому. Тепер всі разом: челядь, гайдуки та товариши з верхніх хоругв тягнулися на майдан, щоб подивитися на екзекуцію.

- Ваша милість, - голосом, що рвався, промовив Собеський, - за цього козака я, онук Жулкевського, син сенатора, готовий вашій милості до ніг упасти… І благати…

- Та хоч би і Мати Божа з неба спустилася та просила, не уступлю, - відрізав гетьман. – Хоч би Ісус Христос з хреста зійшов і мені до ніг впав, все рівно накажу того на паль набити! А якщо ти хочеш мене благати, мил'с'дар полковник, залишити йому життя, тоді краще йди до козака, передай йому, що на паль його набивати будуть неспішно!

Собеський кинув свою полковницьку булаву до ніг гетьмана. Калиновський захрипів, нібито в апоплексичному приступі, підірвався з фотеля, але ж тут на нього напали судоми. Ніхто йому не допоміг, навіть Дантез, який стояв за гетьманом, він тільки уважно приглядався в Собеського. Тільки через деякий час позвав гайдуків.

Староста обернувся і вийшов з намету. Поранок був туманним, мокрим та холодним. Собеський йшов туди, де посеред покритого болотом, зритого копитами майдану стояв на колінах Тарас, а біля нього гайдуки, які мали повести його на смерть. Старенький сивий під склонився над козаком, благословив його знаком хреста. Полковник побачив залиті сльозами очі бандуриста і почув, що всі сили покидають його.

- Гетьман… - тільки і почав він.

Тарас відразу ж здогадався про все.

- Батько стане плакати по мені… - промовив він крізь сльози. – Не дочекається він мого повернення. А він вже старий, сліпий. Виженуть його з халупи, і помре він під тином…