Unknown

- Я винен підпорядковуватися гетьману.

- Чорні хмари повисли над Річчю Посполитою, пане Марку. – Пшиємський підкрутив вуса. – Я старий солдат. Був при штурмі Магдебурга. В Імперії бачив різанини та спалені міста. І не бажаю, щоб теж саме діялося в Короні. А тим часом – сейм зірваний, військо бунтує, Хмельницький знову голову підносить… Річ Посполита немовби лев між вовками. Поки лев сильний, його бояться пси прусські, цісарські, шведські і московські. Але коли він падає, тоді навіть найменший вовчик зі зграї кинеться йому до горла. А ми навколо себе маємо тільки ворогів! На сході московський тиран, що вішає людей і голови їм рубає. А півдні турчин, далі – Габсбурги. На півночі шведи і бранденбурзький електор, якій з радістю видрав би у нас Королівську Пруссію та Великопольщу. Якщо тепер ми не впорядкуємо козацьких справ, горе нам!

- Річ Посполитая є світлом, - понуро сказав Собеський – Якщо вона згине, то разом з нею зникне останнє мале полум'я вольності, якої ще ніякий народ в світі не знав. Я знаю, що вольність наша виключно до шляхти відноситься, однак, в майбутньому, вона може бути перенесена і на інші стани.

- Скажи це на сеймикові, і шляхта буде готова тебе порубати, - буркнув Пшиємський. – І не за ту концепцію зі світлом, а тільки за передачі прав іншим станам. Цього тебе, мабуть, у Новодворського навчили і в Краківській Академії¹⁰¹. Річ Посполита – то е народ шляхетський. Ми ж, лицарство Корони і Литви, є його оружної рукою. Якщо не стане нашої шляхетської армії, вітчизна паде. Тому не дозволимо Калиновському виставити коронне лицарство на різню! Я хочу, - Пшиємський подивився Собеському прямо в очі, - щоб ваша милість приступила до військової конфедерації. Немає іншого порятунку, як тільки позбавити Калиновького командування.

- Не може такого трапитися. Я ж присягав!

- Як же ж тоді хочеш ти порадити собі з козаками? Будь-якого дня може дійти до бою, в якому у нас ніяких шансів немає. Втім, скажу коротко: якщо не пристанеш ти, це зроблять твої жовніри. Вибору немає.

- Ми маємо вибір, - сказав Собеський. – Маємо, пане Пшиємський. Тарасе, йди-но сюди!

З-за заслони вийшов молодий козак, низько склонився.

- Ясно вельможні панове, - сказав він. – Ось лист від війська запорізького.

Він протягнув руку з листом в сторону Пшиємського. Генерал, вагаючись, прийняв його.

А потім зламав печатку і вбив очі в рядки літер. Читав…

- Не може такого бути! – скрикнув. – Старшина запорізька бажає укласти з нами перемир'я і відступити від Хмельницького. Це дуже хороша новина.

- Депутація стане чекати в Таращі, - сказав Тарас.

- Про те, чи поїде туди хтось, вирішить гетьман, - буркнув Собеський.

- Калиновський накаже повісити посланця, - буркнув Пшиємський. – Ти не розумієш, пане Марку, він миру не бажає! Я йому вірив до того моменту, коли він наслав на мене того диявола Дантеза. А той шельма хотів визвати мене на поєдинок, вбити мене.

- Дантез?! Неможливо!

- І все ж таки. подряпину у нього на щоці? То від моєї зброї. Так що ми винні поговорити з козаками про мир.

- А звідкіля нам знати, що вони насправді його бажають. А якщо це підступ Хмеля?

- Ваші милості, - сказав Тарас. – Я сам готовий вам до ніг упасти та просити, щоб угодою зайнялися. Наближається мить, що вирішить про нашу долю: якщо ми станемо один одному кров точити, тоді кінець настане для України та Речі Посполитої. Вогонь їх пожере та пекельна безодня, Москва, Швеція та Габсбурги. Укладіть мир, доки не буде пізно. Бо якщо ви цього не зробите, хто ж тоді це зробить? Діти ваші вже карликами стануть, бо народяться у неволі, а наші – стануть невільниками царя. Тому виберіть мудро, поки є у вас крилата гусарія та гармат з чотири десятки. Поки стоїть за вами велика Річ Посполита. Бо потім ніякого вибору не буде. Тоді сусіди стануть вирішати нашу долю.

Собеський підніс очі.

- Як можу я увірити в добрі наміри Виговського після стількох вбивств на Україні, стільких бунтів та підступах козаків? Вибач, Тарасе, не можу!

Козак нічого йому не відповів. Він просто вдарив в струни, заграв та заспівав:

 

Раз в неділю, дуже рано-ранесенько

Надлетіли соколи з далекої чужої сторони

Та усілися, впали посеред лісу на чудовому

Горіховому дереві

Та звили собі гніздо пурпурове,

Знесли яйце перлове

І висиділи собі дитятко…

 

Собеський почув, що в ньому щось лопається, щось заламується. Булава випала з його руки. Пшиємський зняв долоню з рапіри. Тарасова дума була ніби бальзам для кривавих ран.