Unknown

Молодий козачок, розкривши рота, дивився на відкритий вхід до намету, перед яким вони стояли. Мовби очарований дивився він на прапорець. А на нім біла Яніна, старовинний польський герб, який представляв поле в полі, чи то один щит в другому.

- Спаси, Христе. Правду казав Олесь… - прошепотів Тарас. – Ось виконується воля Твоя… Ясні панове, - з благанням у голосі спитав він, - а чий же то знак?

- Мій, - відповів полковник. – Я – Марек Собеський гербу Яніна, староста красноставський. А ти краще молись замість того, щоб рожу щирити. Гетьман Калиновський дуже все завзявся на козаків. Я його заспокою, але ж, якщо брешеш, на гілляку підеш.

Полковник завернув коня і погнав риссю. Квартиру гетьмана він знайшов легко. Великий намет був ярко освітлений сотнями свічок та ліхтарів. Вхід стерегли драгуни в малинових фарбах, з мушкетами в готовності та запаленими гнітами, а всередині великий стіл угинався під полумисками, наповненими пирогами, прикрашеними фігурами оленів, кабанів та лебедів; запеченими гусьми, заправленими шафраном та корінням, мисок з капустою, юшкою та кашами. Вина: мальвазія, липець, алікант та ривула⁹⁵ лилися струменями до горщиків, кубків, розтруханів та бернардинів⁹⁶.

За столом засідала вся військова старшина коронної армії. Був генерал артилерії Зигмунт Пшиємський, сивий чоловік в темно-синьому вамсі, артилерист та полковник загонів, складених з іноземців, ветеран шведських, імперських, датських і Бог знає яких іще війн… Поряд сидів одноокий Кшиштоф Гродзицький, губернатор Кудаку⁹⁷, прозваний Циклопом, який майже рік втримував облогу козаків, а після капітуляції був викуплений з неволі. Без міри пили командири національних загонів: Кшиштоф Корицький і Станіслав Друшкєвич.За ними Собеський бачив позначене шрамами обличчя Яна Одживольського. Далі бавився Людвік Олександр Незабітовський, гуляка та скандаліст, але ж і воїн на всі сто. А поряд з гетьманом сидів молодий, блідий шляхтич в чорному вамсі, обшитому мереживом та галунами.

- Вітаю, пане полковнику!

Марек Собеський, староста красноставський, склонився перед гетьманом.

- Чи є якісь вісті про козаків?

- Ми схопили запорожця, який повідомив, що Хмельницький вже виступив з Чигирина.

- Тоді з радістю привітаю його під Батогом. Дай Боже, ще тиждень, і буде покій на Україні. Знесемо Хмеля і підемо на Дніпро. Правда, пане Дантез?

Собеський завмер. Цей голос… Це обличчя. Десь він вже його бачив. Десь чув той голос… От тільки, чорти б його забрали, де?!

- Так, то найсправжнісінька правда, - підтвердив чужоземець. – Ваша милість може бути впевнені в перемозі! Ну а після вікторії – і великої булави!

- Давно вже повинен я був велике гетьманство дістати, звідколи п’яниця Потоцький від горілки коні двинув, - буркнув Калиновський. – Що з того, коли наш найясніший пан виключно своїх покойових слуг слухає, коли роздає вакантні посади.

Полковники засміялись, коли красноставський староста підняв тост за них.

- Хмельницький прислав мені відповідь через нарочного, - буркнув Калиновський. – Пише, щоб я з військом відступив, бо інакше до мене в гості прийде! Ну то я вгощу його по-королівські, тільки не за стіл його, а на паль посаджу.

- Не кидай, ваша милість, слів на вітер, - промовив під ніс Пщиємський.

- Пан Пшиємський інакше нашу ситуацію бачить, - сказав Калиновський. – Представ собі, пан старосто, що він дораджував мені обоз звернути та переміститися в інше місце. Ваша милість боягузом підшитий!

Пшиємський поблід. Видно, що він так і не навчився зносити настрої Калиновського.

- Коли ваша милість ледве хоругвою командувала, я вже під Конде бився, а потім під Бернардом Веймарським, який шведів водив.

- І певне галіцька хвороба⁹⁸ розум тобі зіпсувала, бо вважаєш, нібито всі розуми зрозумів! – сказав Калиновський, показуючи Пшиємському велику, ніби тюрбан язичника, дулю. – Доки булава при мені, тримай-но, мил'с'дар, язик за зубами!

Пшиємський нічого не відповів. Він був блідий та розлютований.

- І жорстоко Хмельницький допік мені тим листом, - загуркотів гетьман. – Тоді віддав я наказ, як тільки якийсь посланець від козаків до табору прибуде, повісити його на майдані. А хто хоч би одного козацького полоненого утаїть – такий бунтівником вважатися буде!

"Матір Божа, - подумав Собеський. – І що ж тепер? Що з листом Тараса? Що ж з посланцем?".

- Пане красноставський старосто…

Собеський здригнувся. Таємничий іноземець поглядав на нього, просвердлюючи очима.

- Ми не знайомі, пане полковнику. Я – Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.

- Ваша милість француз?

- Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил'с'дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.

Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.