Unknown

Молодий шляхтич підняв долоню. Дав знак. Чорновол не чекав. Впав на коліна, хапаючись за прикрашене яшмою стремено і підкутий саф'яновий чобіт шляхтича – це він хотів поцілувати панські ноги. Але не встиг! Зі свистом і блиском впали донизу шаблі панцерних! Відрубані руки Чорновола впали на степову траву. Різун перевернувся, давлячись криком. Він вив та катався в потоках чорної в місячному світлі крові. Не встиг він застигнути, як солдати витягнули з юрби наступного селянина.

- Де Хмельницький! – спитав посивілий шляхтич байдужим тоном. – Говори, хаме; не потрібен нам весь цей teatrum. І собі мук збережеш.

- Та клянусь муками Божими, помилуй, пане, - проскиглив селянин. – Я не знаю… не…

Молодий шляхтич дав знак рукою. Селянин навіть не простогнав. Бульба помітив лише короткий блиск, після чого голова покотилася по землі. Тіло похитнулося, зробило кроків зо три, впало перед капличкою та безруким Христом…

Панцерні скочили в юрбу, шукаючи наступної жертви. Їм не треба було силуватися. Тарас з бандурою в руках вийшов сам.

- Помилуйте, добрий пане. Селяни Хмельницького в очі не бачили. Вони нічого не знають. Якщо ж ви їх відпустите, я вам скажу добру новину…

- На коліна, хаме! – крикнув сивий поручник. – Як смієш мовити, коли тебе не питають?!

Солдати підскочили до бандуриста… Два покривавлені вістря піднялися над блідим, дрижачим козаком.

Вересай схопив бандуру. І заграв…

 

В неділеньку святу то не орли сиві закричали,

То бідні невільники в неволі тяжкій заплакали,

      Руки догори підносили, кайданами задзвеніли,

Пана милосердного просили та благали…

 

Довгий час вони стояли напроти одні напроти других. Польські пани в багрянцях, в сріблі та золоті, на конях з позолоченою збруєю – і він, простий козак-бандурист в сірій свитині, дрижачий, переляканий.

І сталося чудо. Полковник не опустив руки. Припинив екзекуцію на який час!

- Що ж ти хочеш мені переказати? Говори негайно!

- Тільки спочатку ваша млість нехай дасть слово, що не накажеш селян стратити.

Панцерні рикнули сміхом. Навіть коні почали пирхати. Молодий полковник подивився бандуристові прямо в очі. Юнок затрясся так, що аж зуби дзвеніли.

- Я все розповім. Тільки нехай… ва… ваша милість поклянеться…

Панцерні зареготали ще голосніше.

- Даю nobile verbum, що, якщо новина, яку ти мені перекажеш, буде великої ваги, відмовлюсь від покарання! – сказав полковник.

- Пан писар Виговський та старшина козацька висилають листа до його милості пана гетьмана з запитанням, а чи не уклав би він перемир'я та угоди з військом запорізьким.

Солдати здригнулися. Старий поручник і молодий шляхтич непевно погледіли один на другого.

- Якщо то правда, тоді станеш перед гетьманом, - в кінці кінців сказав полковник. – На коня його! – наказав. – Берегти, немов ока в голові!

- А з різунами що, ваша милість?

- Відпустіть вільно!

Солдати з непевністю переглянулися. Дуже рідко чули вони такі накази. Однак, слухаючись наказу, від полонених відступили. Зі стукотом копит, з бряжчанням зброї, з шумом пер вершники почали зникати в лісі та хащах.

Покривавлені селяни залишилися на перехресті доріг одні. Ніхто не вірив в слово полковника. Ніхто навіть не ворухнувся. Всі чекали, що ляхи повернуться знову, що з кущів засвистять стріли та кулі.

В кінці кінців Бульба на трясучих ся ногах підійшов до хреста і впав на коліна. За ним пішов наступний селян, і ще один. Юрба кинулася до хреста. Селяни складали дрижачі руки до молитви, хрестилися поєднаними трьома пальцями⁹². Під небо поплили слова молитви:

- Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

 

 

Місяць світив повним блиском, коли вони знайшлися на поляні перед польським табором. Він стояв на горі, що мала більше як милю в ширину. Довкола, у мертвому світлі місяця біліли скали, яри та провалля над Богом⁹³. Боки табору захищали скалисті урвища, від чола степ опадав до ріки, а з тилу підносився круто аж до похмурих лісів на пагорбах, що маячили – ген-ген – за ярами та скальними порогами. Від поляни табір прикривали острожки та блокгаузи, на яких несла стражу польська піхота. На тилах при факелах насипали шанці та лунети⁹⁴. За ними чорніли редути, обставлені німецькою піхотою та гарматами. Хоча стояла ніч, всюди кипіла робота – серед наметів горіли факели, крутилася челядь та гайдуки. Загострювали палі, насипали вали, перекочували тяжкі таборові вози.

- Повіряю вашій милості посла, пане Чаплинський, - сказав полковник старому воякові, коли вони доїхали до своїх кватир. – Гей, Тарасе, ти як?