Читаем tmp0 полностью

Дїйсно, коли Ізяслав післав слїдом своїх посадників в ті міста, що Володимирко присяг звернути, — Володимирко сих міст не вернув. Перспектива війни з Юриєм не дала Ізяславу спроможности упімнути ся за них більш реально, і він вислав при кінцї року тільки свого боярина до Володимирка, аби ще paз зажадати тих міст і „зложити хресну грамоту” — оголосити присягу за нарушену й виповісти війну, тим більше, що Володимирко знов виступив у останнїй війнї з Юриєм як його союзник. Володимирко тільки насьміяв ся з своєї присяги й претензій Ізяслава, але тоїж ночи нагло умер 72). Се зробило вражіннє — смерть, очевидно, уважали божою карою. Син Володимирка Ярослав засипав усякими комплїментами Ізяслава, просив, аби уважав його своїм сином, обіцяв всяку поміч і послушність. Але міст тих, очевидно, не звернув і він, бо по тих всїх його комплїментах Ізяслав на початку 1154 р. 73) пішов знову на Галичину. Похід сей закінчив ся дуже сумно: в битві під Теребовлем Галичан побито і взято богато в неволю, але Ізяславове військо наполошивши ся, розбіглось, і він лишив ся з такими незначними силами, що боячи ся своїх невільників, казав їх побити і з тим вернув ся назад 74). Одначе при тім він, здаєть ся, вернув собі ті спірні міста, бо про них більш не чуємо, а пізнїйше бачимо їх разом із Погориною в складї Волинського князївства.

Се був останнїй похід Ізяслава. В осени 1154 р. — в ночи під 14 падолиста — він вмер, ще в повних силах і не старий: не мав ще певно 60 лїт, і ще того року оженив ся знову, взявши собі жінкою грузинську царівну, „изъ Обезъ цареву дщерь”. Київська лїтопись дуже жалує за ним, титулуючи чесним, благовірним, христолюбивим, славним і великим князем (для середини XII в. „великий князь” — се не урядовий титул, а почесний епітет). Каже, що за ним плакала вся „Руська земля” (київська) і всї Чорні Клобуки, не тільки як по своїм „царю й господинї”, а радше як по батьку 75) (цар — се знов почесний титул для князя в тих часах).

І дїйсно, не залежно від особистих прикмет; що здобули Ізяславу такі симпатії київської людности, його смерть була для Київщини великою втратою. Він умер як раз тодї, як встиг рішучо побороти свого ворога й зміцнити своє становище. Хоч Юрий не покинув і певно не покинув би ще й далї своїх претензій на київський стіл, але ледво аби вони могли мати усьпіх. Вірного союзника Юриєвого — Володимирка вже не було; Сьвятослав Ольгович був знеохочений еґоїстичною полїтикою Юрия; Половцї настрашені погромом Мстислава. Як би Ізяслав прожив пять років довше — пережив би Вячеслава й Юрия, він зістав ся б повним паном ситуації, тяжка боротьба за київський стіл перервалась би на якийсь час, і аґонїя київського стола протягнулась би — може й на кількадесять лїт. Тепер же смерть Ізяслава послужила знаком для відновлення сеї завзятої боротьби, страшно шкідливої для Київа.

Примітки

1) Аналїзу лїтописних звісток див. в моїй Історії Київщини с. 166 і далї. В оповіданню про боротьбу Ізяслава з Ольговичами ми маємо коміпіляцію в двох верзий — прихильної Ізяславу й прихильної Ольговичам (про сю контамінацію див. у Бестужева-Рюміна О соста†рус. лЂтоп. с. 80 і далї). Ся нпр. увага про ”лесть” Киян належить, очевидно, партизану Ольговичів.

2) Тут є знову ріжниця в днї: в Іпат. 1 серпня, в Лавр. ЗО липня (в кодексах Кеніґсб. і Академ. 1 липня, але се, очевидно, хиба поправка — поправлено день, а місяць лишив ся). Певну дату дає пізнїйше оповіданнє Київ. л., с. 457.

3) Незвичайно інтересний діальоґ Киян з Сьвятославом в Київський лїтописи переданий дуже коротко і не зовсїм ясно, — ширше і з всякими признаками певности в Воскресен. І с. 35. Кияне по своїй скарзї ва тивунів жадають від Ігоря: аще кому насъ будеть обида, то ты правы” (Воскр.: аще кому до насъ дЂло какоє да сами насъ судите) — тут, очевидно жадаєть ся від князїв, властиво від Ігоря — аби вони судили особисто. Се жаданнє громади поясняють слова Сьвятослава Ігорю в Воскр.: „азъ, брате, цЂловалъ крестъ на томъ Кіяномь, яко быти тебЂ княземъ во правду, а людемъ, кому до кого обида будетъ, ино ти ихъ судити во правду самому, иди мнЂ, а тіуномъ ихъ не судити, ни продавати (накладати грошеві кари); а что были тивуни брата нашего Ратша и Тудоръ, а тЂмъ не быти, а коимъ будетъ быти, ино имъ имати съ суда урокомъ, а въ свою волю имъ людей не продавати”. Отже, тивуни мали би побирати тільки кошти і кари при княжім судъ відповідно до такси, а самі не судити.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых харьковчан
100 знаменитых харьковчан

Дмитрий Багалей и Александр Ахиезер, Николай Барабашов и Василий Каразин, Клавдия Шульженко и Ирина Бугримова, Людмила Гурченко и Любовь Малая, Владимир Крайнев и Антон Макаренко… Что объединяет этих людей — столь разных по роду деятельности, живущих в разные годы и в разных городах? Один факт — они так или иначе связаны с Харьковом.Выстраивать героев этой книги по принципу «кто знаменитее» — просто абсурдно. Главное — они любили и любят свой город и прославили его своими делами. Надеемся, что эти сто биографий помогут читателю почувствовать ритм жизни этого города, узнать больше о его истории, просто понять его. Тем более что в книгу вошли и очерки о харьковчанах, имена которых сейчас на слуху у всех горожан, — об Арсене Авакове, Владимире Шумилкине, Александре Фельдмане. Эти люди создают сегодняшнюю историю Харькова.Как знать, возможно, прочитав эту книгу, кто-то испытает чувство гордости за своих знаменитых земляков и посмотрит на Харьков другими глазами.

Владислав Леонидович Карнацевич

Неотсортированное / Энциклопедии / Словари и Энциклопедии